Українська драматургія. Золота збiрка. Иван Котляревский

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ людей куди втекти?

      Ой, хожу я i блукаю,

      Як те сонце в крузi!

      Куди їду – що шукаю?

      А все серце в тузi!

      Горо крута – розступися,

      Лiсу темний – розiйдися,

      Рiчко бистра – пiднiмися,

      Вся звiряка – iзбiжися…

      Погубiть мене мерщiй.

      Коли хочеш, щоб пропасти,

      То живи серед людей.

      Вiд їх бiд i вiд напастi

      Швидче вмреш, чим вiд звiрей!

      (Подходя к двору Прокипа.) Обiщала ж Уляна пiсля обiда вийти; пiдожду, коли не збреше. Що ж їй скажу? Що ж я видумав? Нiчого. Зiйдемось, посумуємо, поплачемо… та й тiльки; а увечерi гаспидський Стецько буде хусткою вихвалятися!

      Скорик (все узнававший его, говорит тихо). Та он же. Алексiй! (Ему.) Паслушай, маладец!

      Олексий (оглянувшись, к нему). Га? (Кланяется небрежно.) Здрастуйте, господа служивий! (Без внимания оставляет его и идет к хате.)

      Скорик. Алексiй! Ти меня i не познал?

      Олексий (подходя к нему, всматривается). Нi, щось не пiзнаю. А вiдкiля ви?

      Скорик. Та вiдтiля, вiдкiля i ви… Та што тут, нєгде дєтись: я Осип, дядюшка твой.

      Олексий (узнав). А! так i є. (Обнимаются.) Здоровi ж, дядюшка, були! Давно не бачив вас та й не пiзнав. А що? годiв чотири є?

      Скорик. Та так-таки што есть. Втямки тєбе, как ми з палком iшли на Туреччину через Харков i я з вашим управителем тут зайшолся; вот тут i тебя видав.

      Олексий. Та знаю ж, знаю. Тодi мене привезли вiддавать у ремество.

      Скорик. Так ти усьо у городе i живьош? Што ж я з табой нiгдє не пастречался? А у каком ремествi?

      Олексий. Та в ковалях, i вже в роботниках, на заводi куби делаємо. Сто двадцать рублiв беру у год.

      Скорик. Честной парень, сполать! Што ж твої батюшка i мать, сестра моя, живенькi?

      Олексий. Батюшка помер, а мати дуже старенька, одначе, слава Богу, ще жива! Брати поженились, а меньшу сестру у двiр узяли за баришнею, а тi повиходили у наше ж таки село. Я там заговiвши був. Що ж ви до нас не навiдаєтесь? Чи ви тепер у отпуску, чи як?

      Скорик. Iз палявих, був у нехвалитах, а далi чистую палучил. Хатєл, штоб таки навiдатись до сваїх; хоч би сестру павiдать. Десять гадов, как її видав; було замиренiє, так у отпуск прихадiл. Ти iщо був махенький, не помнiш. Тепер хатєл, штоб не буть без служби, паїскать себе мєстечка, так што-то не то. Саветовали до аткупщика на заставу, так я, брат, салдат i чесную душу iмєю; нам туда не рука.

      Олексий. От вже думаю, походили по свiту, навидались усячини!

      Скорик (хвастливо). Уж я то не пахадiл? Єсть лi такая старана, где б я не пабувал? Були ми i у Францiї, усю Нiмецiю прайшли, у Рассєї стояли, та i у Туреччину завертали-ста! Што то, батюшки, свет великий! Как ви живьоте сдеся у глушi, так i думаєте, што только i света, што над вами? Нет, брат! Пайди вот, как ми-та, так, господи, сколька, гадов надобно, штоб увесь ево прайти! вот как ми iсхадили-ста.

      Олексий. Набачились, мабуте, усякого дива! Що то, якби коди гуляючи послухати!

      Скорик. Вот как даждьом ражественських свят, так пайду у ваше село i тебя азьму з сабой, там уж буду разказовать. Будет чаво паслушать пра чужиї землi. Усяк, хто нi разказує, СКАЧАТЬ