Українська драматургія. Золота збiрка. Иван Котляревский

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ їх родич i знаю їх бiдне поживання.

      Петро. Де ж вони перше жили?

      Микола. В Полтавi.

      Петро (с ужасом). В Полтавi!..

      Микола. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?

      Петро. Миколо, братику мiй рiдний! Скажи по правдi: чи давно уже Наталка з матiр’ю тут живуть i як вони прозиваються?

      Микола. Як тут вони живуть… (Говорит протяжно, как будто в мыслях рассчитывает время.) Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смертi Наталчиного батька.

      Петро (вскрикивает). Так вiн умер!

      Микола. Що з тобою робиться?

      Петро. Нiчого, нiчого… Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?

      Микола. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка – Наталка.

      Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит неподвижно.

      Микола (бьет себя по лбу и делает знак, как будто что-то отгадал, и говорит). Я не знаю, хто ти, i тепер не питаюся, тiлько послухай:

№ 14

      Вiтер вiє горою,

      Любивсь Петрусь зо мною,

      Ой, лихо, не Петрусь,

      Лице бiле, чорний ус!

      Полюбила Петруся

      I сказати боюся,

      Ой, лихо, не Петрусь,

      Лице бiле, чорний ус!

      А за того Петруся

      Била мене матуся,

      Ой, лихо, не Петрусь…

      Де ж блукає мiй Петрусь,

      Що i досi не вернувсь?

      Ой, лихо, не Петрусь…

      Я хоть дiвка молода,

      Та вже знаю, що бiда.

      Ой, лихо, не Петрусь,

      Лице бiле, чорний ус!

      А що, може, не одгадав? (Обнимает Петра.)

      Петро. Так, угадав!.. Я – той нещасний Петро, якому Наталка припiвала сю пiсню, якого вона любила i обiщала до смертi не забути, а тепер…

      Микола. Що ж тепер? Iще ми нiчого не знаємо, може, i не її засватали.

      Петро. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив менi, що ти їх родич, чи не можна тобi довiдаться о сватаннi Наталки? Нехай буду знати свою долю.

      Микола. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз пiду i все розвiдаю. Та скажи менi, чи говорити Наталцi, що ти тут?

      Петро. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати i сохнути з печалi. Нащо їй вспоминати об тiм, якого так легко забула!

      Микола. Стережись, Петре, нарiкати на Наталку. Скiлько я знаю її, то вона не од того iде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут. (Уходит к Терпилихе.)

Явление 5

      Петро (один). Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бiдний був тогдi i любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим пóтом копiйку, спiшив, щоб багатому Терпиловi показатись годним його дочки; но вмiсто багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Все здається, близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опiзнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема нi в чiм удачi. Правду в тiй пiснi сказано, що сосiдовi все удається, всi його люблять, всi до його липнуть, а другому все як одрiзано. (Поет.)

№ 15

      У СКАЧАТЬ