Перлини української класики (збірник). Василь Стефаник

Чтение книги онлайн.

      – Добривечір, Мелашко! – тихо промовив Лаврін, узявши її за руку.

      – Доброго здоров’я! – обізвалась ще тихіше Мелашка, і її очі стали повні сліз, як криниця води. – Я думала, що ти не прийдеш. Чого ти так забарився? Чи тебе мати не пускала, чи батько сварився?

      Сядьмо, Мелашко, та поговоримо.

      Вони сіли на довгому, як стіл, камені. Сонце світило на їх з-за Росі й пронизувало зелені верби, кущі високої осоки коло самого каменя в воді, високий кущ очерету з кудлатими китицями, що закривав їх од млина.

      – Чого ти, Мелашко, така смутна? Брови твої чорні й лице біле: де ж дівся рум’янець з твого лиця?

      – Я цілу ніч спала, як не спала. Все ніби гуляла з тобою в зеленому гаю та квітки рвала; все ніби дивилась на тебе – не надивилась, говорила з тобою – не наговорилась.

      Лаврін розпитував Мелашку про її батька, матір, за сестер та братів. Вона йому розказала, що її батько бідний, що мати її дуже любить і жалує, що в неї багато маленьких сестер та братів. Лаврін обняв її тонкий стан, і вона схилила йому на плече голову, заквітчану маком, настурціями та м’ятою. На Лаврінове лице похилились свіжі квітки маку та пахуча м’ята й прохолоджували його гарячу щоку, неначе холодна роса.

      Мелашка розпитувала Лавріна про його батька, про село, за семигорських дівчат. А вода в Росі тихо плинула, потоки гули, неначе десь далеко у лісі, тихо коливалась осока та латаття на водяній бистрині коло каменя, неначе дерево на тихому вітрі. Сонце сідало за Россю, за богуславським лісом. Жита ніби дрімали. А в молодих душах розгорювалась любов, як розгорюється сонце літнім ранком.

      Уже сонце зовсім зайшло, і надворі стало сутеніти. Мелашка встала.

      – Чи це ти підеш уже додому? – спитав Лаврін.

      – Боюся опізнитися. Мені дорога додому через гай.

      – То я тебе проведу, – сказав Лаврін.

      І вони обоє знялися з каменя й пішли між житами на гору. Лаврін провів Мелашку до села. Вже було видно хати. Треба було прощатися.

      – Дівчино моя, краща од сонця, не маю сили одірватись од тебе! Де збирається ваша вулиця? Йди додому, а з дому виходь на вулицю. Я там тебе ждатиму.

      – Наша вулиця збирається недалеко од церкви, під вербами, коло криниці. Але як ти вернешся додому вночі? Що тобі батько скаже?

      – Уже про те не питай! Те буде, що бог дасть.

      Мелашка пішла додому, а Лаврін пішов до криниці, де збиралась вулиця.

      Надворі смеркало. Під вербами, недалеко од криниці, заворушились дівчата й хлопці. Лаврін стояв під вербою коло тину. Парубки вгляділи його, поздоровкались із ним і зараз примітили, що Лаврін був їм незнайомий.

      – Що ти за людина? – спитав Лавріна один парубок. – Ти, здається, не з нашого кутка… А чого це ти, вражий сину, ходиш до наших дівчат, на нашу вулицю, нас не спитавшись?

СКАЧАТЬ