Сердечна терапія. Міла Іванцова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ знаю, так, вихопилося. Мабуть, ти схожа на балерину. Я це помітив, ще коли ти їла. Надто рівно спину тримала. А що, невже вгадав?

      – Вгадали! Тільки я так перелякалась… Я понад усе боюсь, щоб із ногами нічого не сталося, тоді кінець усій моїй кар’єрі, − сумно зітхнула Стася. − Щоправда, з поламаними руками теж не дуже…

      – Стасю, не відволікай лікаря балачками, − почала сварити її мати, зав’язуючи шалика. − Дякуємо вам ще раз. Якщо ви знаєте, де той травмпункт, розкажіть, будь ласка, треба таки з’ясувати, що там із кістками. − Олександра підвела очі на випадкового консультанта.

      – Знаю, це в дитячій лікарні, я й сам там працюю, щоправда, в іншому корпусі. Якщо ви дозволите, я вас відвезу, у мене за два квартали звідси машина припаркована.

      – Ні-ні, це вже буде надто нахабно! Дякую, ми вже якось самі… − почала відмовлятися Олександра.

      – Нічого страшного! У мене все одно інших планів на сьогодні вже немає. Зате через кілька років, дивлячись по телевізору балет, я зможу вихвалятися перед знайомими, що колись, на початку її кар’єри, я надав допомогу знаменитій балерині, − всміхнувся він. − Ви мені дозволите, мадемуазель?

      Стася, все ще притискаючи до себе руку, всміхнулася, а потім із непідробною грацією опустила голову і знов підняла її, промовивши:

      – Так. Мене звати Станіслава Стрілецька.

      – Стасю! Боже милостивий! − сплеснула руками мати.

      – А мама − Олександра, − додала дівчинка, дивлячись просто у вічі лікарю.

      – От і познайомилися, − всміхнувся він. − А я Вадим Ігоревич. То поїхали? Щоправда, доведеться пройти метрів двісті, тут у центрі така проблема з паркуванням, що я ховаюсь, не доїхавши.

      – Ну, ходімо, що вже робити з цією травмованою балериною, дякую вам, − усміхнулася Олександра. Вона накинула ремінець сумки на плече, обійняла Стасю, захищаючи її від зустрічних перехожих, і рушила слідом за лікарем вулицею вгору.

      Раптом від кінцевої зупинки, де висаджують пасажирів тролейбуси та маршрутки, що спустилися від Софійського собору на Майдан, до них навперейми кинулася дивна пара − струнка дівчина з мікрофоном та високий хлопець із камерою на плечі.

      – Перепрошую! Скажіть, будь ласка, що для вас є щастя? − енергійно прощебетала дівчина до Олександри.

      Жінка спантеличено завмерла, потім озирнулася на Стасю, яка все ще притримувала одну руку другою, на Вадима, і знітилася.

      – Ну, кількома словами. Ось, наприклад, − дівчина повела рукою, вказуючи на лікаря та Стасю, − ви виглядаєте дуже гармонійною родиною.

      Стася пхикнула, а Олександра знітилася ще більше, і щоки її спалахнули. Вадим зробив крок до мікрофона і сказав:

      – Щастя − це коли всі живі та здорові, а ще − здатні один одного зрозуміти. Вибачте, ми дуже поспішаємо. Хай щастить!

      Він усміхнувся дівчині і махнув рукою оператору, щоб закінчував зйомку.

      Всі троє рушили Софіївською вулицею вгору шукати машину лікаря.

      – Дякую, − тихо промовила СКАЧАТЬ