Знедолені. Виктор Гюго

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Вальжан вийшов з міста так поквапно, ніби за ним гналися. Він швидко йшов полями, обираючи дороги і стежки, які траплялися, й не помічаючи, що кружляє майже на місці. Так він проблукав цілий ранок, нічого не ївши й не відчуваючи голоду. Жан Вальжан був під владою безлічі нових почуттів. Його душив глухий гнів. Проти кого? Цього він не знав. І не міг би збагнути, почував себе зворушеним чи приниженим. Часом його опановувало дивне розчулення, яке він гнав від себе, протиставляючи йому всю озлобленість, накопичену за останні двадцять років. Цей стан виснажував Жана Вальжана. З тривогою він бачив, як ламається жахливий спокій, викуваний у ньому жорстокою несправедливістю, і запитував у себе: що ж прийде на зміну цьому спокою? Іноді йому здавалося, що краще б жандарми знову відвели його до в’язниці: до такого він звик, і це менше схвилювало б його, ніж те, що сталося. Хоч і була вже пізня осінь, а проте на кущах досі траплялися квіти, і пахощі пелюсток нагадували Жанові Вальжану дитинство. Ці спогади були майже нестерпні – надто давно вони не зринали.

      Такі невиразні думки й почуття мучили його цілий день.

      Коли сонце вже схилилося на захід, і навіть найменший камінчик відкидав довгу тінь, Жан Вальжан сів відпочити за кущем посеред широкої пустельної рівнини. Усе навколо було забарвлене в рудий колір, на обрії мріли тільки Альпи. Ніде не стриміла навіть дзвіниця якої-небудь сільської церкви. Жан Вальжан був десь за три льє від Діня. За кілька кроків від куща бігла стежка, яка перетинала рівнину.

      Заглиблений у свої роздуми, від чого цей обшарпаний волоцюга, певно, здався б випадковому перехожому ще страшнішим на вигляд, Жан Вальжан раптом почув веселий спів.

      Він повернув голову й побачив, що стежкою йде хлопчик савояр років дванадцяти з музичною катеринкою на боці і з ученим байбаком у скриньці за спиною – один із тих лагідних та веселих хлоп’ят, які мандрують по всій Франції, блискаючи голими коліньми крізь дірки на штанцях.

      Час від часу хлопець спинявся і, мовби граючи в крем’яхи, підкидав на долоні кілька монеток – мабуть, усе своє багатство. Серед тих монет була одна в сорок су.

      Хлопчина зупинився біля куща, за яким сидів Жан Вальжан, і підкинув свої монетки, які досі вправно ловив тильним боком долоні.

      Та цього разу монета в сорок су впала на землю й покотилася за кущ, у напрямку до Жана Вальжана.

      Жан Вальжан наступив на неї ногою.

      Але хлопець стежив за монетою й побачив незнайомця.

      Він анітрохи не здивувався і підійшов просто до нього.

      Місце було безлюдне. Тишу порушували тільки далекі крики зграйки птахів, що летіли високо в небі.

      Хлопець обернувся спиною до сонця – воно позолотило йому волосся і кривавим відблиском лягло на люте обличчя Жана Вальжана.

      – Віддайте мою монету, – сказав малий савояр безтурботним голосом довірливої дитини.

      – Як тебе звати? – спитав Жан Вальжан.

      – Малюк Жерве, добродію.

      – Іди собі, – сказав Жан Вальжан.

      – Віддайте мою монету, – повторив хлопець.

      Жан СКАЧАТЬ