Знедолені. Виктор Гюго

Чтение книги онлайн.

      Єпископ якусь мить мовчав, потім подивився на Маглуар лагідним і серйозним поглядом.

      – А власне, хіба те срібло належало нам? – запитав він.

      Маглуар була спантеличена. Після короткої мовчанки єпископ провадив:

      – Пані Маглуар, я припустився помилки, так довго користуючись тим сріблом. Воно належало бідним. А хто такий наш учорашній гість? Безперечно, бідняк.

      – Ісусе праведний! Та хіба ті ложки й виделки були потрібні мені або вашій сестрі? Нам то байдуже. Але чим їстимете тепер ви, ваша превелебносте?

      Єпископ подивився на неї здивовано.

      – Отакої! Хіба в нас немає олив’яних приборів?

      Маглуар знизала плечима.

      – Оливо має запах.

      – То їстимемо залізними.

      Служниця скривила промовисту гримасу.

      – Залізо має присмак.

      – Тоді дерев’яними, – сказав єпископ.

      Незабаром він снідав за тим самим столом, за яким учора сидів Жан Вальжан. За сніданком монсеньйор Б’єнвеню весело сказав, звертаючись до сестри, котра сиділа мовчки, і до Маглуар, яка глухо бурчала, що немає потреби ні в ложці, ні у виделці, навіть дерев’яних, для того, щоб умочити кусень хліба в чашку з молоком.

      – Подумати тільки! – казала сама до себе Маглуар, ходячи від кухні до столу. – Пустити отакого на ніч! Яке щастя, що він тільки скоїв крадіжку!

      Коли брат і сестра вже підводилися з-за столу, в двері постукали.

      – Заходьте, – сказав єпископ.

      Двері відчинилися. Дивний гурт збуджених людей з’явився на порозі. Троє чоловіків тримали за комір четвертого. Троє були жандарми. Четвертий – Жан Вальжан.

      Унтер-офіцер, який, певно, був начальником дозору, підійшов до єпископа і по-військовому віддав честь.

      – Ваша превелебносте… – почав він.

      На ці слова Жан Вальжан, який стояв похмурий і пригнічений, здивовано підвів голову.

      – Ваша превелебність… – прошепотів він. – А я думав, кюре…

      – Помовч! – наказав жандарм. – Це його превелебність єпископ.

      Тим часом монсеньйор Б’єнвеню підійшов до гурту так швидко, наскільки дозволяв йому похилий вік.

      – А, це ви! – вигукнув він, звертаючись до Жана Вальжана. – Я радий бачити вас. Але чому ви не взяли свічники – я ж вам віддав і їх? Вони теж срібні і коштують франків двісті, не менше.

      Жан Вальжан витріщив очі й глянув на єпископа з виразом, який годі було описати людською мовою.

      – Виходить, цей чоловік сказав правду, – мовив унтер-офіцер. – Він біг так, наче втікав від когось. Ми затримали його й обшукали. Знайшли у нього це срібло…

      – І він сказав вам, – перебив єпископ усміхаючись, – що срібло дав йому старий священик, у якого він провів ніч? Так воно і є. Це непорозуміння, що ви його затримали.

      – То ми можемо відпустити його? – спитав унтер-офіцер.

      – Звичайно, – сказав єпископ.

      Жандарми СКАЧАТЬ