Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською). Федір Титарчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ природно, в силу свого вічно п'яного стану, отримував і відвалював. Били його не сильно, так, тільки заради розваги – не більше. І після цього він знову відбував до себе в нору. В гараж. Звідки не вытуляв носа до наступної вилазки.

      Час від часу і ми забрідали до нього. Не часто, але траплялося. Забрідали, так само бухали, язиком клепати, билися і весело після бійку мирилися останньої сотнею на дорогу, розходилися веселі, залишаючи Льоліка у його гаражі, побитого, такого що весь час після того бурчав, але, схоже, теж задоволеного.

      – О! – зрадів Льолік, побачивши цілий літр бурої суміші і якісь залишки закуски, що залишилися з нетривалого бенкету під шовковицями, дбайливо донесеных кимось з нас, що вже не твердо стояли на ногах.

      – А ти думав, ми до тебе з порожніми руками? – посміхнувся Віталік.

      – Ну ти часто саме так і заявляєшься, – буркнув Льолік, вишукуючи серед мотлоху, пилу і мастила пару банок з консервацією, витрушуючи з тарілки розібраний конічний підшипник і дістаючи звідкись до остраху брудну ложку.

      – Коли таке було? – замайорів Віталік. – Якщо пару раз заглянув до тебе, то це ще нічого не значить! – обурився він.

      Розлили. Випили. Закусили. Стало взагалі весело і тепло. Задиміла пічка-буржуйка в кутку, витяжка не справлялася і частина диму тут же заповнювала простір гаража.

      – Зараз розтопиться і буде все чудово! – пояснив Льолік і поправив свої окуляри. Окуляри були у нього неймовірно міцні, так як не раз витримували пряме попадання, і Льолік цією обставиною навіть часом хвалився, мовляв, зараз таких окулярів не роблять.

      Роблять чи ні зараз такі окуляри – нам було, власне, пофіг. Ми знову розлили. Та не встигли піднести до рота пластикові стаканчики, як у ворота постукали. Від стуку ми всі тут же стрепенулися і чомусь відразу ж попливли образи… Міліція?! Дільничний?! «Старики»?! Вже дуже наполегливо і зі знанням справи стукали.

      Ми напружилися, поки Льолік нетвердо ступаючи через свій мотлох, прямував відчиняти хвіртку. Хвіртка відчинилися і ми з полегшенням зітхнули – обійшлося. І хвала всевишньому, що обійшлося.

      – Привіт! – распівно з ноками зриву через прокуреність прозвучало з тієї сторони і тут же в гараж проникло два тіла.

      Знав я їх?! Та ні, навряд чи. Можливо, навіть бачив вперше, хоча, хто знає. Застряглі в лихолітті з подібним способом життя, алкоголем, тютюном і неправильним харчуванням, особи не дозволяли визначити до якої із вікових категорій належать ці дві, з дозволу сказати, панянки, хоча їх інакше як «тьоли» ні хто і не кликав. Першу звали не те Люся, не то Люду – хоча, яка різниця. Друга і зовсім залишилася без імені, тут же рвонувши до столика і особисто налив собі, таким чином швидко вливаючись в наш колектив.

      Два пухких тіла, агресивно розфарбуванні і з лакованим укладанням розбавили наше суспільство. Стало зовсім якось СКАЧАТЬ