Фортеця для серця. Олена Печорна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ найголосніше й штовхатися найсильніше, а ще керувати колективом і заціплювати рота всім незадоволеним.

      Таким беззаперечним лідером став той самий рудий Петро Зайченко, дарма що мав таке цікаве прізвище. Уже першого дня він добряче труснув сусіда, коли той жартома назвав його Зайчиком. Певно, десь глибоко-глибоко в душі хлопчик таки ним був і страшенно боявся, що хтось інший здогадається про куций хвостик, от і воював натхненно й пристрасно, так, що нікому й на думку не спадало приглядатись уважніше.

      – Дві лошиці, хи-хи-хи!

      Віка стискала кулаки й кидалася на Петька, мов шуліка. Проте той вивертався, а часом міг боляче смикнути за волосся чи сіпонути спідницю, відбігав убік, задирав угору рудого носа й кричав ще голосніше, на все подвір’я:

      – Ло-ши-ці!

      Дівчат ніхто не боронив. А кому хочеться брати вогонь на себе? Нікому. Проте дивувало інше. Чому образливі прізвиська й штурханину не зупиняла вчителька? Талановитий педагог. Освітянка з великої літери.

      Власне, Валентина Йосипівна мала свою унікальну методику роботи: плисти за течією, навіть не напружуючись. Її самі діти, точніше, їхня присутність дратувала. Краще посидіти на стільці й потеревенити з колегами, щоб довідатися про всі останні новини: і ті, що були, і ті, що їх вигадували просто так, щоб було про що зойкати «ой-ой-ой!». Це ж як нецікаво й сумно було дивитися на світ її очима. Леся хоч і була шестирічною дитиною, але чомусь дуже швидко збагнула, що бути Валентиною Йосипівною – то страшна мука. Бачити в людях лише зло й підступи – так і з глузду можна з’їхати або хвороби якої доп’ясти, однак сама Валентина Йосипівна про те навіть не здогадувалася й міняти своє бачення світу аж ніяк не збиралася.

      – Господи, і сіпонуло ж мене забрати цю навіжену! Уже тими уроками малювання мені в печінки в’їлася. Усе випитує щось та випитує. Таке мале, а замучило. Мушу навіть літературу спеціальну читати, уявляєш?

      – А чого дивуєшся? – озвалася щойно прийнята до шкільного колективу вчителька – за сумісництвом подруга – Яна Вікторівна. – Мати хто в неї, забула?

      – Ага, відьма! І мала така сама чудна. Ой-ой! А ота голодранка? Віка Пархоменко! Від неї ж смердить за версту, дихати нема чим. В інтернат здати б, щоб там вимили як слід.

      – Та чого ти? Мала як може, так і миється. І одяг прасує. Сама бачила, коли вчора додому йшла.

      – Ну й що з того? Сьогодні прасує, а років за десять пити-гуляти почне, ще й залетить від когось, бо хто її глядітиме? Ніхто. В інтернат!

      Очевидно, навіть подруга часом утомлювалася від чорноти думок колеги, тоді й нагадувала, що не буде дівчат – учнів не вистачить для повноцінного класу. І доведеться розпрощатися з посадою, а за неї вона виклала… Цифру називали завжди пошепки, проте переконливо, принаймні Валентина Йосипівна вмовкала й дулася день чи навіть два, ходила мовчазна, схожа на обскубану гуску, але потім відходила й знову заводила своєї, солоденької й отруйної: «Ой-ой-ой!»

      Чи страждала СКАЧАТЬ