Фортеця для серця. Олена Печорна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ надвір, усе на дугу-спину жалілася й на ноги хворі, а тут, диви, причалапала по калюжах і слизоті аж на вигін. Стара трясла палицею й уже потихеньку тупцяла назад. Озирнувшись, гримнула, що блискавицю кинула:

      – Чого вклякли?! Кажу ж, хутчіш!

      Через деякий час дві змоклі голівки вовтузилися на печі й хихотіли собі під носи. Найбільше з ляку. Бабця чаклувала над якимось зіллям і вовтузилася знизу, коли-не-коли позираючи на піч.

      – Ось ще це випийте.

      Віка скептично зазначила:

      – А то не отрута часом, бабцю?

      Леся всміхнулася кутиками вуст, згадавши свої думки в цьому будиночку ще кілька годин тому. Тепер здавалося, що з того часу минула ціла вічність. І будинок, і сама баба Устина були вже й не страшні зовсім. Хіба трошки. Зате цікаво й навіть приємно було, наприклад, нюхати, як пахнуть трави по кутках. На печі ж було тепло-тепло, немов казковий дракон із вогняним черевом раптом дозволив на ньому полежати. Дивуючись собі, дівчинка ще раз усміхнулася й раптом спитала стару:

      – А що буде, коли торкнешся вовка?

      Бабця завмерла на місці, а сиві очі стали схожими на дві щілини.

      – Вовка, кажеш?

      Віка аж підскочила з хвилювання, яке не змогло вміститися в дитячому тільці. Ура! Вона таки дізнається відповідь. Точно. Як це Віка не здогадалася першою спитати відьму про вовка? Відьми на такій чудасії неодмінно знатися мусять. Хто, як не вони? Зрештою обидві дівчинки завмерли, не в силі відірвати від бабці допитливих очей, що випромінювали неабияку цікавість. Стара ж театрально захитала сивою головою й аж язиком прицмокнула. Леся, передчуваючи щось зовсім кепське, втягла голову в плечі, а Віка й дихати забула.

      – Ет! Вовк не собака. До рук не піде.

      Обидві видихнули:

      – Точно. Стояв і не рухався.

      Стара значуще затрясла кривим пальцем.

      – Як правду кажете, то вовк не біда. Страшніше, коли…

      Тиша сама себе боялася рушити, а вже дівчаткам здавалося, що власні серця калатають гучніше, аніж церковні дзвони в неділю. Баба ж не поспішала казати далі, навіть озиратися стала, мов хто невидимий підгледіти чи підслухати міг ту сповідь, і врешті видихнула:

      – Вовкулака…

      – Хто?

      – Вовкулака, кажу. Людина-вовк.

      – Ой лелечко! – Дівчата пірнули під ковдру. – Господи, жах який!

      Нарешті Віка не стрималася й першою висунула носа, округливши очі так, що вони тепер скидалися на два брунатні блюдечка.

      – То це Леся тепер теж вовкулакою стане, еге? Та він же не вкусив її! Ні! Я свідок!

      Леся кліпнула кілька разів і мало не розревлася. Оце так пригода! Невже блукати їй тепер ночами в подобі вовка? Жах! Баба Устина навіщось стягла із сивої голови хустину й заходилася чесати сиве й тонке волосся. А заразом й оповідати.

      – Казки то, дівчатка. Вовкулаками або народжуються, або стають за життя, от тільки не конче треба бути вкушеним.

      Дівчата аж підстрибували з цікавості:

СКАЧАТЬ