Чорна дошка. Наталка Доляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      А батько вів далі. Нарешті є кому поскаржитись, вилити душу, почути розраду. Син! Син приїхав! Стане за них, немічних, горою. Це ж селянський син! Він зрозуміє!

      «Я вже не селянський син», – відмахується товариш Терен подумки. І тут-таки кладе його на лопатки Лесь Мефодійович, селянин, а не товариш, селянин, уроджений в селі Веселівка в тисяча дев’ятсот сьомому дореволюційному році.

      Батько не спиняючись оповідає – хоче встигнути за короткий час все розказати. Напосідається на сина. Та хіба ж усе втиснеш у хвилини. Тут роками розповідати, та й то не все опишеш до ладу.

      Коли почались скажені перегони хлібоздач, коли доводили неможливі плани по зерну, м’ясу, молоку, люди, чесні люди, не злодії, не крадії, не душогуби, пішли красти. Вночі вилазили, як ті вужі, на поля та визбирували із колгоспних ланів усе, що так чи так гнило в землі, чого кволі колгоспники не в силах були зібрати й обробити, що випало й от-от мало б пропасти. Та й те видирали із рота, висмикували і ліпили як доважок до того супостатського плану, ще й судом погрожували.

      – Суд! – задумливо казав батько. – Либонь, буде суд, лиш пізніше. І судитимуть не нас. Ні, не нас. Їх судитимуть!

      «І мене», – стрельнуло думкою, аж Лесь підхопився й заходив по хаті.

      – А де Гнатюк. Михайло Миколайович де? – згадав вранішню зустріч з Гнатюками і зазирнув батькові в очі.

      – Та де ж? Там, де й усі отакі непримиренні та гарячі. На каторгу рік ось буде, як забрали. Гатять людом ту Сибір, а вона все просить і просить ще. А мо’, вже по ньому й слід охолов, закопали десь, та й… – махнув приречено рукою, мовляв, не питай сину.

      – Та як же так? Та він же комуніст, він же… – і урвав фразу.

      А батько скаржився на теперішні закони, які ніщо інше як беззаконня та розбій.

      – Улітку, як зерно ото було дозріло, вже не лиш погрожували, сатани, а й хапали за колосок, за десяток зернин, за побачену прив’язаною до пояса торбинку, що теліпалась зі жменею жита, – перейшов на шепіт. І шепіт цей був гарячим, хворобливим, стриноженим. – У полях тьма людей постріляних, мічених маленькою дірочкою в лобі. Усі як один – з тим тавром. І рівнесенько, стерво, клало, між брови. Акуратно. Працював спеціаліст, стрілок, мисливець… на людину мисливець, живодер. І знають же люди – хто.

      – Хто? – спитав Лесь, і йому волосся стало сторч, от, відчував, як ворушиться, бо ж знав, що зараз почує чиєсь знайоме ім’я.

      – Та хто – свої… Кузьма Лукич, либонь, – відповів батько й зітхнув, а затим і перехрестився. – На власні очі бачив, як Філоненка-молодшого… пам’ятаєш хлопчиська з лівого кута? Такого шмаркливого й бистроокого? – Лесь кивнув, мовляв, пам’ятаю, ще як зачув прізвище, але Мефодій ніби спеціально нагнітав: – Тягли його на ряднині аж від поля. Та й то, як тягли? Як брудну цурпалку якусь. А тоді вивалили під сільрадою як різаного кабана – нате, дивіться, якого ми вам ворога встрелили. А в лобі ото СКАЧАТЬ