Людина. Ольга Кобылянская

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ в них ще й довги і, заки тих не сплачено, не можна було грошей обертати на інші потреби. Довго треба було ждати на відповідь, дуже довго, – аж і прийшла нарешті. Зять, хоч і неохотно, пристав на предложення своєї свекрухи й заключив тверду, некорисну для них угоду, котру, однак, і Олена мусила підписати.

      Небавом відтак переселилася далеко, широко знана й поважана родина (з виїмкою наймолодшої доньки, котру найстарша забрала до себе: «заки заакліматизуєтесь», писала) в нужденне пусте село й почала нове життя.

* * *

      Минав уже п’ятий рік, відколи проживали на селі, відлучені від інтелігентного світу, від усяких товариських зносин. Кожний виїзд у місто був сполучений з видатками, і через те вони рідко коли виїздили. Тяжко приходилось їм хоч і яку там малу суму грошенят відложити. Винаймлені поля приносили мало доходу, а про частішу продаж яких-небудь продуктів рідко коли можна було думати. Життя, яке вони тепер вели, було тихе та сумне, приправлене бурливими вибухами пияцтва Ляуфлера. Він просиджував цілими днями в нехарних[28] сільських корчмах, п’ючи та сперечаючись з мужиками. Тут і вироблював їм різні подання й супліки та залагоджував інші справи, а за те платили йому мужики горілкою або і грішми, котрі відтак пропивав знов з ними. Ніхто не здержував його більше від такого життя. Коли при суперечці попадав у злість, поводився, наче божевільний. Одного разу вернувся він більше, як звичайно, підпитий додому. На його вид впала радникова в таке роздразнення, що не могла спокійно заховуватись. Вона лаяла, проклинала й казала йому назад вертати туди, де провів цілий день. На столі біля нього лежав великий залізний молоток; розлючений її словами, шпурнув ним у жінку. Близесенько біля її виска пролетів він і упав Олені перед ноги. Наче розлючена вовчиця, кинулась вона на нього і потрясла його сильними руками.

      – Гадюко! – кричав він несамовитим голосом. – Кара Божа! Відчепися, коли не хочеш почути оцього молотка, щоб раз назавжди успокоїлась!

      Далі махнув за нею рукою, щоби її ударити, однак втрафив уже в воздух. Вона звернула голову до нього, і страшний зимний усміх викривив їй уста.

      – Зноси тягар, батьку, доки ще мати живе. Не забувай, однак, що родичі винні, коли діти суть для них тягарем, – і вийшла.

      Вона була тою, котра управляла цілим господарством і на котрої плечах спочивав гаразд цілої родини. Так – цілої родини. Від двох років проживала й Ірина при родичах, та вже вдовицею. А наймолодшу Геню виекспедійовано назад додому, – «щоби привикла до відповідних обставин та мала образ своєї будучини, – як писала найстарша. – За урядника не вийде, бо тим грошей треба, а позаяк не є гарною, то ще найлучче буде випровадити її на добру ґаздиню й охоронити її від усякої вищої освіти, котра в нашій родині відіграла таку нещасну роль…»

* * *

      Була осіння сонячна днина… Пізно по обіді. В селі панувала тишина. Велика часть мешканців забралась на ярмарок, а й на полях не видно було нікого. Давно позвожено все додому, й далеко та широко видно було голий простір, – СКАЧАТЬ