Людина. Ольга Кобылянская

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ а заразом любо. – І то в таку непогоду? Вибий собі лиш те з голови, я тебе не пущу.

      – Ні, Маргарето, я ще остануся. Я принесла вам ноти, як собі їх на нині бажали, а далі хотіла ще дещо оповісти, дещо написати…

      – Лист?

      – Лист.

      Тут і розповіла вона старій жінці усе, що пережила в останнім часі, від сцени з доктором аж до бурливої розмови з батьком.

      – І що ж задумуєш чинити, Олено? В неділю з’явиться напевно. Дожидав, як мені здається, лише приїзду своєї матері, котру хоче тепер взяти до себе.

      – Хочу йому правду сказати. Скажу, що знаю про його намір щодо мене; заким, однак, рішуче приступить до діла, мусить одне дізнатись: а то, що дівчина, котру задумує на ціле життя взяти за жінку і по котрій з певністю надіється, що буде становити «душу» його дому, не любила його ніколи. Що коли б хотіла за нього вийти, то вийшла б лиш з тої причини, щоби родичам, одній незабезпеченій сестрі і собі придбати якесь пристановище. Не єсть се ніяким услів’ям, під котрим вона рішилась-таки вийти за нього. Вона хоче лише йому тим ощадити неприємної, а подекуди і понижаючої хвилі, а заразом хоче й очиститись від закиду, будто вона слабує на гордоту й химери. За нього не вийде. Не могла б сього ніколи вчинити; попросту вона не може зобов’язуватись до доживотної брехні…

      – Се у тебе, Олено, дійсно не…

      – Жарт? Ні, Маргарето, правда.

      Вдовиця мовчала хвилинку.

      – Кожний має свої погляди на такі речі, – обізвалась опісля, – однак, як то кажуть: «І мудрому чоловікові не встид послухати поради…»

      – Для мене нема поради, Маргарето, – відповіла тихо Олена. – «На милування нема силування», так само й на поважання; а вироблені погляди на життя, котрі тісно зв’язані з нашою совістю, також не даються скинути, наче та одіж.

      – Сього я й не хочу сказати. Я хотіла була лиш спитати, що, властиво, думаєш зробити з собою, коли не хочеш віддатись?

      – Задумую жити по своїй натурі і по правді.

      – По правді! – усміхнулась сумно старенька женщина. – Не знаю, що собі, властиво, під тим думати. Одначе, взявши все на розвагу, то що ти маєш супроти особи К-го? Що тепер його не можеш любити, розумію дуже добре. Що, оскільки тебе знаю, може взагалі не будеш його любити, знаю аж надто добре. Думаю, однак, що людська натура доволі знана, щоб будувати на неї й на будучину: наприклад, що привикнеш до нього. Він добрий чоловік, се кожний знає. Він досі щиро спомагав матері, а тепер навіть бере її до себе. Сього не вдіє нині кожний.

      – Дійсно! – перебила її Олена, гірко усміхаючись. – Рідка великодушність! Кожному відомо, що, доки він учився, вона, вдовиця, гірко роботами заробляла грошики, щоби його удержувати в університеті. Що її тепер, коли вже перестала бути продуктивною силою, не виганяє надвір, то вже імпонує світові!

      – Ох, Оленко! Огірчення чинить тебе несправедливою. Він і не грає, наприклад, у карти, не п’є, а те, бач, чимало значить.

      – Ні, СКАЧАТЬ