Людина. Ольга Кобылянская

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тебе, довідавшись, що через те відмовила К., бо його не любила!..

      – Світ, Маргарето? – відказала гордо Олена, і згірдливий усміх промайнув по її лиці. – Та маса наших знайомих? Ані їх хвальба, ані їх догана не були ніколи в силі постановити для мене якесь правило! Мені просто неможливо розстатись з думкою, що так, як воно є, є недобре; що наступить, одначе, хвиля, в котрій правда сміло заволодіє; справедливість перестане бути якимось даром ласки, й настане час, коли жінка не буде примушена жертвувати свою душу фізичним потребам…

      – От і маєш, Олено! Твої погляди про правду становлять, власне, причину твого терпіння. Се головне – вони творять розлад, безталанну дисгармонію в твоїй душі. Завернись, люба дівчино! – казала вона серйозно. – Завернись, доки ще молода, доки ще можливий рятунок, доки не будеш мусила собі сказати, що серед людей осталась ти одна-одніська!

      – Годі мене вже урятувати, – відповіла молода дівчина, сумно усміхаючись. – Не в тім смислі, в якім було задумали. Одначе одному мушу заперечити. Мої погляди не такі ідеалістичні, як ви думаєте. Коли б я була, як доктор А. казав, менш розважним критичним умом, не була б я ані в часті такою безталанною серед нинішнього ладу суспільного, не була б я такою самотньою, якою єсьм дійсно.

      – Твоя уява надто роздразнена.

      – То дайте поживу моїй душі; дайте мені серйозну, тривалу працю. Одначе ніколи не стояло виразніше перед моєю душею, що єсьм «нічо», єсьм якимось недокінченим, неповним сотворінням, котре, оставшись таким, саме не здолає опанувати долі! Що мені з самої волі? Що остається мені? Нічого, Маргарето, нічого, крім прокляття, насмішок і милостині.

      Трохи згодом, немовби собі що пригадувала, додала рішуче, ніби більше до себе:

      – Нехай врешті все б’є на мене, я хочу до останньої хвилини оставатись праведною, а хто в силі чинити більше, нехай робить…

      – А за потреби життя забула, серце? – спитала знову вдовиця, посилаючи мрачний, майже острий погляд з-поза окулярів.

      – Моральна нужда й абсолютна бідність – се одне й те саме. Наслідки їх однакові. Будьте ласкаві, – додала опісля спішно, – дати мені аркуш паперу. Хочу написати до нього.

      Вона встала, перейшла звільна кімнату і станула врешті перед старою женщиною. Ніколи не видавалась вона їй такою поважною, однак ніколи і такою чужою.

      – Се твоя невідмінна постанова?

      – Невідмінна.

      – І чи ти того свідома, що запропащуєш сама свою будучину?

      – Так, я того свідома, що не брешу…

      – Годі, Бог з тобою, безталанна!..

* * *

      Щось у годину пізніше опустила Олена стару товаришку. Надворі стало ще темніше. Ледве що десь-не-десь блимали зорі, а по місяцю таки мчалися хмари… Лише вихор гудів, та свистів безнастанно, та гнав тихими улицями…

      Прощання обох женщин було холодне й німе. Щось стануло між ними, що їх роз’єднало; вони обі се порозуміли…

      Сміливо СКАЧАТЬ