Солодка печаль. Дэвид Николс

Чтение книги онлайн.

      …і я обернувся вчасно, щоб побачити, як вона шкутильгає до мене, із погнутою паперовою тарілкою, з якої сипалася їжа, лишаючи слід. Я зачекав біля воріт.

      – Послухай, – сказала вона, сміючись, – через тебе я розсипала свій кус-кус.

      Вона струснула залишки чогось розсипчастого на траву.

      – Кус-кус на ха-ха. Чорт забирай, це, мабуть, найбуржуазніша річ – хай там як, я лише хотіла подякувати тобі. За те, що виручив мене.

      – Все добре.

      – Упевнений, що не хочеш лишитися?

      – Я не актор.

      – Повір мені, я тут тиждень, і тут ніхто не актор, включно зі мною. Це лише… розвага, розумієш? Почнімо з того, що це лише театр «Спорт» та імпровізація. Розумію, назва не надто виграшна …

      – Я справді не можу…

      – Тобто «театр» і «спорт» – це не ті слова, які хочеш бачити разом.

      – Вибач, мені треба…

      – Але наступного тижня ми починаємо ставити п’єсу. «Ромео і Джульєтта».

      – Це не для мене.

      – Бо це Шекспір?

      – Усе це – не мій…

      «Тільки не кажи знову “стиль”».

      …

      …

      – Стиль.

      – Гаразд. Добре. Шкода. Приємно було познайомитися.

      – З тобою теж. Може, якось побачимось?

      – Так, якщо прийдеш завтра! Ні? Гаразд, – вона почала обтрушувати свою босу ногу. – Чортів кус-кус. Я навіть не люблю кус-кус. Дев’ята тридцять, якщо передумаєш. Ти не пошкодуєш. Хоча хтозна. Я маю на увазі, що ти, напевно, пошкодуєш про це, та принаймні…

      – Що ж, я краще буду…

      – Не спитала, як тебе звати.

      – Чарлі. Льюїс. Чарлі Льюїс.

      – Приємно познайомитися, Чарлі Льюїсе.

      – З тобою теж. Отже.

      …

      …

      – Не спитаєш, як звати мене?

      – Вибач, ти?..

      – Френ. Як Френсіс. Тобто Френ Фішер. Що я можу вдіяти – мої батьки ідіоти; тобто ні, але все ж таки. Ну, як я вже казала. Дякую тобі. Бувай.

      Вона розвернулася і пішла геть, а я дивився, як вона згортає паперову тарілку в клинець, а тоді засовує її до кишені своєї джинсової спідниці. Потім дівчина озирнулася, пересвідчуючись у тому, що, мабуть, знала наперед – що я стежитиму за нею.

      – Бувай, Чарлі Льюїсе!

      Я підніс руку, і вона зробила те саме. Але я так ніколи й не повернувся, і це було востаннє в житті, коли я бачив Френ Фішер.

      Цікаво, де вона зараз?

      Перший погляд

      Я знаю, де вона зараз. Я таки повернувся, бо ніяк не уявляв собі, що більше не побачу її обличчя, і якщо заради цього треба було пів дня провести в театрі «Спорт», то я готовий був сплатити цю ціну.

      Але, можливо, все не зовсім так. Можливо, я забув би її вже скоро. Коли розповідають такі історії – любовні історії, – важко не приписати значущості і невідворотності цілком невинним випадковим СКАЧАТЬ