Солодка печаль. Дэвид Николс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Тримайся!

      Ще один голос, жіночий:

      – Ти чудово впоралася! Обід! Повертайся!

      – Не можу! – промовила вона, вже сидячи. – Ай! До дідька!

      Я ще глибше втиснувся в землю, коли вона спробувала встати, сперлася на щиколотку й скрикнула від болю. Мені довелося б розкрити себе, та, здавалося, немає буденного способу вистрибнути на когось у лузі. Я облизав губи й незнайомим голосом гукнув:

      – Агов!

      Вона охнула, крутнулася на здоровій нозі й одразу ж упала на спину, зникнувши у траві.

      – Слухай, не треба казитись, але…

      – Хто це сказав?!

      – Просто коли вже ти знаєш, що я тут…

      – Хто? Де?

      – Тут. У високій траві.

      – Але хто ти в біса такий? Де ти?

      Я швидко натягнув футболку, встав і навприсядки, наче під обстрілом, підібрався туди, де вона лежала.

      – Я намагався не налякати тебе.

      – Що ж, тобі не вдалося, психу!

      – Гей, я тут перший був!

      – Що ти взагалі тут робиш?

      – Нічого! Читаю! Нащо вони за тобою женуться?

      Вона скоса глянула на мене.

      – Хто?

      – Ті люди, нащо вони за тобою женуться?

      – Ти ж не в компанії?

      – У якій компанії?

      – У тій Компанії, ти туди не входиш?

      «Компанія» звучало зловісно, і я питав себе, чи, зрештою, міг би їй допомогти. «Ходімо зі мною, якщо хочеш жити».

      – Ні, я…

      – Тоді що ти тут робиш?

      – Нічого, я просто поїхав кататись на велику і…

      – Де твій велик?

      – Он там. Я читав і заснув. Хотів дати тобі знати, що я тут, не налякавши тебе.

      Вона повернулась до огляду своєї щиколотки.

      – Що ж, у тебе вийшло.

      – Взагалі-то це не приватна стежка. Я маю таке саме право бути тут…

      – Чудово, але я маю справжню причину.

      – То чому вони женуться за тобою?

      – Що? А-а. Дурна гра. Не питай.

      Великими пальцями вона обмацала кістки щиколотки.

      – Ай!

      – Боляче?

      – Так, до біса боляче! Бігати в лузі – це клята смертельна пастка. Я втрапила ногою в кролячу нору і впала.

      – Так, я бачив.

      – Невже? Ну, дякую, що не сміявся.

      – Сміявся.

      Вона звузила очі.

      – То… я можу допомогти? – спитав я, намагаючись загладити провину.

      Вона оглянула мене з голови до ніг, буквально водячи очима вгору-вниз, із таким оцінюванням, що я машинально спробував запхати кінчики пальців у кишені.

      – Поясни мені ще раз, нащо ти тут? Підглядаєш?

      – Я просто… Слухай, я читаю! Диви!

      І СКАЧАТЬ