Мюнхен. Роберт Харрис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ виразний гуркіт важких двигунів і брязкіт металевих гусениць. Двоє колег, з якими він ділив кабінет – фон Ностиц і фон Ранцау, – перезирнулися й спохмурніли. Потім підвелися й підійшли до вікна. Хартманн приєднався до них.

      Колона одноманітних оливково-зелених панцирників сунула по Вільгельмштрассе з боку Унтер ден Лінден на південь: артилерія з напівгусеничним рушієм, танки на автомобільних платформах, важкі гармати з тягачами і кінськими упряжами. Пауль визирнув з вікна: колона не мала ні початку, ні кінця – це могла бути ціла моторизована дивізія.

      Ностиц, старший за Хартманна на кілька років і посадово вищий на один чин, сказав:

      – Боже, невже почалося?

      Хартманн повернувся за стіл, узяв телефон і набрав внутрішній номер. Через шум йому довелося закрити рукою ліве вухо. Металевий голос на іншому кінці дроту відповів:

      – Кордт.

      – Це Пауль. Що відбувається?

      – Зустрінемося внизу.

      Кордт поклав слухавку.

      Хартманн узяв з вішалки капелюха. Фон Ностиц глузливо спитав:

      – Вирішили приєднатися до лав?

      – Ні. Просто хочу вийти на вулицю та привітати наш доблесний вермахт.

      Він квапливо подався високим похмурим коридором, спустився центральними сходами, пройшов через подвійні двері. Короткий марш сходів, застелений посередині синім килимом й обрамлений з боків кам’яними сфінксами, вів до фойє центрального входу. На подив Хартманна, приміщення виявилося порожнім, хоча навіть повітря в нім вібрувало від шуму на вулиці. За хвилину з’явився Кордт з портфелем під пахвою. Він зняв окуляри, подихав на лінзи й протер їх широким кінцем краватки. Вони разом вийшли на вулицю.

      Лише жменька службовців Міністерства закордонних справ висипала на бруківку подивитися на колону військових машин. На іншому боці вулиці все було інакше: працівники Міністерства пропаганди достоту звисали з вікон. Небо захмарилося й збиралося на дощ; Хартманн відчув краплю вологи на щоці. Кордт потягнув його за руку, і вони разом пішли в напрямі руху колони. Над головами нерухоміли десятки червоно-біло-чорних прапорів зі свастикою. Вони надавали сірій кам’яниці міністерства святкового вигляду. Проте людей на вулиці було вражаюче мало. Ніхто не махав і не кричав – люди здебільшого опускали погляд або дивилися просто перед собою. Хартманн не міг зрозуміти, що не так. Зазвичай, партія режисерувала такі заходи набагато краще.

      Кордт досі мовчав. Рейнландець ішов швидко, рвучко. Пройшовши приблизно дві третини довжини будівлі, він повів колегу до входу, який практично не використовували. Важкі дерев’яні двері завжди були закладені, ґанок забезпечував укриття від сторонніх очей. Та й дивитися там не було на що: просто начальник особистого секретаріату міністра закордонних справ – безвредний, з окулярами на носі, канцелярист – і високий молодий леґацьонзекретер випадково зустрілися СКАЧАТЬ