Мюнхен. Роберт Харрис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Краще не думати про це, краще ніколи не думати про це. Він геть спітнів, бо було не по сезону жарко. Він відчував, як сорочка під старомодною трійкою липнула до спини. Похмуре небо погрожувало дощем, та він не поспішав пролитися на землю. Уздовж усієї Пел-Мел за високими вікнами великих лондонських клубів – Королівського автомобільного, «Реформ» і «Атенеум» – у вологій півтемряві виблискували люстри.

      Лише біля сходів, що вели від Карлтон Хауз Терейс униз до парку Сент-Джеймс, Г’ю уповільнив ходу. Дорогу заступав гурт з двох десятків людей, які мовчки спостерігали, як із-за будівлі парламенту повільно з’являвся невеликий дирижабль. Підіймаючись, він пролетів повз шпиль Біг-Бену. Це було напрочуд гарне видовище – величне, сюрреалістичне. Удалині Г’ю розгледів ще пів десятка дирижаблів у небі на південь від Темзи: маленькі сріблясті торпеди, деякі з них піднялися вже на тисячі футів угору.

      Якийсь чоловік поруч пробурмотів:

      – Гадаю, можна сказати, що наші кулі вже в небі.

      Леґат подивився на нього. Пригадав, як батько, приїздивши у відпустку з фронту під час Великої війни, саме так і говорив, мовляв, доведеться-таки повернутися до Франції, бо «наші кулі вже в небі». Шестирічний Г’ю подумав, буцім тато збирається на вечірку. Тоді він востаннє бачив батька.

      Г’ю обійшов глядачів і майнув униз трьома маршами широких сходів через Мелл на Хорс-Ґардс-роуд. Тут, у центрі чималого піщаного плацу, уже за пів години дещо змінилося. З’явилося дві зенітки. Солдати розвантажували з машини мішки з піском, передаючи їх із рук до рук довгим ланцюгом військовослужбовців; працювали квапливо, немов побоюючись, що будь-якої миті з’являться літаки люфтваффе. Захисна стіна з мішків швидко збільшувалася навколо батареї прожекторів. Один із зенітників завзято крутив колесо наведення; дуло гармати різко розвернулося й піднялося вгору, поки не стало майже сторчма.

      Леґат дістав великий білий бавовняний носовичок і витер обличчя. Не хотілося б з’явитися розчервонілим і спітнілим. В особистому секретаріаті найбільшою вадою вважалася поява у невідповідному вигляді.

      Він піднявся сходами на вузьку, затінену та вкриту кіптявою вуличку, що виводила навпрошки на Даунінґ-стріт. На бруківці навпроти № 10 на нього звернула увагу група репортерів. Якийсь фотограф підняв камеру, але, зрозумівши, що це другорядний посадовець, опустив її. Леґат кивнув полісменові, і той один раз лунко вдарив молоточком. Двері відчинилися неначе самі по собі. Г’ю увійшов.

      Чотири місяці тому його відрядили з Форин-офісу до № 10, але щоразу в нього з’являлося одне й те ж відчуття – ніби він входить до джентльменського клубу, що вийшов з моди: вистелений чорною і білою плиткою коридор, стіни жовтогарячого кольору, бронзовий світильник, дідівський годинник, що рівномірно цокав, чавунна підставка з єдиною парасолькою. Десь у глибинах будинку дзвонив телефон. Швейцар привітався з Леґатом і повернувся до свого шкіряного, як у візника, стільця й свіжого номера «Івнінґ Стандард».

      У широкому проході, що вів у либ будинку, Леґат зачекав СКАЧАТЬ