Название: Бій з демоном: Гельдерлін, Кляйст, Ніцше
Автор: Стефан Цвейг
Издательство: OMIKO
Жанр: Биографии и Мемуары
Серия: Зарубіжні авторські зібрання
isbn: 978-966-03-9618-0
isbn:
Тут богом відчуває він
Себе у своїй стихії, і захват його —
Божественний наспів.
Роздробленість індивіда подолана, «небо людини» досягає єдності почуття («злитися воєдино із всесвітом – у цьому життя божество, це небо людини», – говорить його Гіперіон). Фаетон, символічний образ його життя, досяг зірок у вогненній колісниці, вже звучить навколо нього музика сфер; у ці творчі екстатичні миті Гельдерлін досягає апогею свого існування.
Але до цього почуття блаженства пророчо домішується передчуття падіння, вічне очікування загибелі. Він знає, що таке горіння, проникнення в таємницю богів, ця трапеза безсмертних, нектар і амброзія, смертним дається лише на короткий термін. Передчуваючи закони долі, він пояснює свою:
Може тільки на мить пізнати повноту людина.
Мрією про неї вона живе з того часу.
Бурхлива мандрівка в колісниці
Феба неминуче призводить – загибель Фаетона! – до падіння в безодню.
Бо навряд чи нетерплячі молитви
Наші люблять боги.
І тепер геній, ясний і благотворний, показує Гельдерліну інший свій бік – темні сутінки демона. Гельдерлін завжди повертається з поезії в життя розбитим; подібно Фаетону, він падає не на рідну землю, а набагато глибше, у безмежне море меланхолії. Ґете, Шиллер, всі вони повертаються з поезії немов з подорожі, з іншої країни, іноді стомлені, але все ж з бадьорим духом; Гельдерлін падає з творчого польоту немов з хмар, і розбитий, поранений, таємничим вигнанцем пробуджується в реальному світі. І це пробудження від ентузіазму рівносильне вмиранню душі; впавши з небес, він із подвоєною чутливістю відчуває образи реального життя, тьмяного і грубого: «Боги вмирають, коли вмирає натхнення. Помер Пан, коли вмирає Психея». Реальне життя не варте переживань, поза екстазом все бездушне і мертве.
Тут – наче в надмірному протиставленні нечуваної сили екзальтації, властивої організму Гельдерліна, – прихована зовсім своєрідна туга поета, яку, по суті, не можна назвати меланхолією або патологічним затьмаренням розуму. Вона виникає і живиться, так само, як і його екстаз, тільки «з себе»; і вона не залежить від припливу переживань (не слід переоцінювати епізод із Діотімою[49]!). Його туга не що інше, як стан реакції після екстазу, і неминуче він мусить бути безплідним: якщо в миті підйому він відчуває близькість безмежності, то в безплідному стані він усвідомлює свою нескінченну відчуженість від життя. І, гадаю, так можна визначити його тугу: почуття безмірної відчуженості, туга вигнаного ангела, дитяча жалоба за незримою небесною батьківщиною. Ніколи Гельдерлін не намагається поширити свою тугу за межі свого «я», так, як це робили Леопарді, Шопенгауер і Байрон, обернувши її в світовий песимізм («до світу ворожнеча ворожа мені»); ніколи не наважується СКАЧАТЬ
49