Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ хоч сам уже виминав колоски й роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взяв колосок у жменю, вимняв і розглядав зерно. Лице його нічого не виказало – ні похвали, ні огуди; тільки ледве примітні іскорки зажевріли на одну хвилину в його чорних очах, та й ті потухли… Він почухав бороду.

      – Не скупись, Овраме, – пристає Лушня, – ми тобі його й вимолотимо, до розуму доведемо.

      – Ну, сцо з, не скупися? За вісцо його більсе давати?!

      – Як, за віщо? за хліб! Глянь: як одно тобі зерно! Чисте, повне… немолоте б їв! – Лушня справді взяв кілька зерен у рот і жував.

      – Та сцо з, по карбованцю?!..

      – Та ні, не по карбованцю, – одказує Лушня, – він дешевше віддасть.

      – Де з хазяїн? Цому він не йде торгуватись?

      – Він у хату пішов… мабуть, води напитись… Побіжи лишень, Петре, та кликни!

      – Чіпко! Чіпко-о! – гукнув Пацюк, до хати йдучи.

      – Чого? – подає голос Чіпка з хати.

      – Іди ж кінчать, чи що.

      – Я сказав: жидові не продам.

      – Чому?

      Чіпка не обзивався. Пацюк підождав трохи, Чіпка не виходив з хати.

      – Ідіть сюди, до хати! – гукнув Пацюк на Лушню з жидом.

      Ті рушили, ведучи все-таки розмову про жито.

      – Ні, ти, Овраме, не скупися, – каже Лушня. – Хліб, я тобі скажу, такий, що, от ми скільки молотили, а не бачили такого на селі!

      – Та сцо хліб? Хліб – як скрізь хліб.

      – Та ні! То не з тієї землі. Це тобі хліб з цілини, та ще такої цілини, що років з десять ні рала, ні плуга не бачила… Це з ситої землі хліб, – розпинався Лушня.

      Тут вони саме дійшли до хати.

      Чіпка сидів собі в хаті, мовчки, наче зажурився. Як ще не приходили товариші з жидом, він обдивлявся тяжкою працею наскладані стіжки. Чорні зокола, вони уразили його серце, перемчали його думки в той недавній час, коли він, ще весною, назирав оцей самий хліб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрівся з Галею, – балакав, жартував з нею… Коли він жав його, рано встаючи, пізно лягаючи; в’язав у снопи, складав у копи, возив, складав на току, почуваючи себе хазяїном, голублячи в серці надію вдвох се добро поживати… Тепер та надія почорніла, як і його колись зелене та золоте жито… Брови в його насупились; коло серця, мов чорна гадина, обвився жаль…

      «Ні, не продам! хай краще зогниє на моїх очах… а не продам!» – думав він.

      На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чіпка вискочив на поріг, та – як одрубав – грізно промовив:

      – Нащо ви його ведете сюди? Хліба я не продам!

      Усі здивувалися, аж поторопіли.

      – То коли не продаси, – загвалтував жид, – насцо з було мене водити? Мені ніколи, в мене сце он скільки діла, а вони водять!.. – Та й побіг з двору.

      Чіпка заховався знову в хату; Лушня й Пацюк, похнюпивши голови, за ним увійшли.

      – Чи ти не здурів, Чіпко? – трохи перегодя питає Лушня. – Такого дорогого купця та відіслати… Кому ж ти хліб збудеш?

      – Я сказав, що не продаю!

      – А що ж? Хіба краще, як СКАЧАТЬ