Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ справді: чи ти, бува, не вляпалась у того жучка, що так заступаєшся?

      – А хоч би й так… Чим не чоловік?

      – Що це з тобою?! Чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала, приймала. Пісками жалувала… А він – що? Може, його батько в гайдамаках був!.. Харциза! дігтярі! П-ху-у!

      – Яке мені діло до його батька? – одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину.

      Через день Саєнко знову в Пісках.

      – І стида й сорома немає, й честі! Я йому спину показую, а він щодня… Сказано: з хама не буде пана! – каже розгнівана генеральша.

      Отже, хам таки свого доїздився. Раз дочка призналась матері, що вона хама покохала, а хам її покохав, і обоє разом просять у матері «благословенія».

      – З ким? з ким??. – закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув її. – З дігтярем?!! Та рука б мені одсохла!

      – Ну, як знаєте… Не хочете, – ми й так поберемося… Бог з вами: ви не моя мати, я не ваша дочка!

      Як почула таке генеральша, як заллється сльозами…

      – Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рідна дитина так моє серце вразила?

      Щось з місяць ішла баталія. А далі – бачить генеральша, що дочки не переможеш, – ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому, – взяла та й поблагословила.

      Весілля не справляли: генеральша нездужала…

      Повіз Саєнко свою молоду жінку до себе в Китайку, – та не повіз посагу…

      Зосталася генеральша сама собі на хазяйстві. Недавно була сім’я велика, було так весело, гарно; а тепер – нікому ні розважити, ні розігнати суму. Старша дочка десь далеко в Московщині; середня тягається по всіх усюдах за полком, а менша, хоч і недалеко, так же краще її не бачити! Не так її, як її «мазепи», без котрого вона ступня не ступить. Генеральша довіку не простила дігтяреві того, як він осмілився зневажити «честь» її старинного роду, – побратись з її дочкою!

      Довелося генеральші на старості літ самотою світом нудити. А й старість же її вподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова – сивим сріблом блищала…

      Будинок великий – а нікого нема! Йдеш на однім кінці, – на другім ступні одгукуються… Аж сум бере! Обняв сум та нудьга й генеральшину голову. Від суму й генеральські голови не заховаються. Сама не знає вельможна – що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погріти одиноке серце. Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом… Генеральша до людей давно охолола. Люди самі шукають тепла та світу. Де світ, там і тепло. А тепла у старім серці на макове зерно… Кому ж його оддати?

      Генеральша недовго задумувалась: взяла, та й оддала його котам. Лакеї й горничні скрізь ходили по селу та зносили в горниці хвостатих мишодавів. Генеральша вибрала, яких сама знала. Завелось у палаці ціле кошаче царство: коти, й кішки, і котенята. Для послуги царству генеральша нарошне взяла в двір бездітну вдову Мокрину.

      Мокрина за ними дивиться: Мокрина їх завжди годує, СКАЧАТЬ