Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Генерал давай їх утішати, що тепер вони йому непотрібні, що він їх не буде насильною роботою морити – на панщину ганяти…

      – Ви мені давайте оттого й того, по скільки там, та платіть чинш за землю, а там – живіть собі, як самі знаєте! Мені з вами не жити: моє місце в столиці… Що слід, оддавайте Лейбі: він у мене на хазяйстві зостанеться…

      – Служилем ясновельможному пану, – увернув Лейба, перегинаючись, – з малих лят і бенде служіць до коньца мего жіця.

      – Вєм, Лейбо, вєм! ти єстесь шляхетни жид, – одказав генерал.

      – Так пристаєте? – обернувся знову до громади.

      – Щоб ми платили за свою землю?… Щоб ми давали… За віщо?! Ні зроду-віку! – закричала громада.

      – Як знаєте… Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину… Даю вам день – подумати: що для вас зручніше… Чуєте? Післязавтрього щоб я знав!

      Та й поїхав собі. На цвинтарі піднявся гвалт ще більший… Усі викрикували, що покидають… З тим і розійшлися.

      Правда, деякі, гарячіші, – душ, може, з десять – позабирали торби на плечі та й потягли шукати вільної сторони… А решта – зосталася. Куди його? як його? Воно б то й тягу дати, п’ятами накивати, – та як глянуть вони на свої хати, садочками закрашені, на свої засіяні поля, що зеленіють навкруги села; як згадають, як біля них, мов біля дитини, свої руки ходили; як здумають прощатись з старим гніздом, де, мовляв, і вилупився й вигодувався, зріс і посивів, – з батьківськими могилами… Шкода їм стане рідної сторони; страшно невідомої, темної, як ніч, будущини… Та й зосталися – до слушного часу!!

      Приїздить генерал.

      – А що? як?

      – Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, – тільки не зачіпайте нас!

      – Добре, хлопці! добре! Так би давно… Покірливе телятко дві матки ссе. От вам на могорич! – Вийняв золотого, подав крайньому.

      Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку підступити. Генерал помітив.

      – Що тобі, Лейбо, треба? – питає.

      – Нєх ясновельможни пан бендзє ласкав, – жеби хлопі нє єдней горальні нє будовалі, нє теж жадней карчми не тржималі!

      – Та ще, слухайте – ось що. Щоб ніхто з вас більше ні горілки не курив, ні шинкував! Ви мої – й шинок буде мій. Ось вам Лейба й горілки накурить.

      Піщани почухали потилиці. Вони догадалися, що це тільки почалось – ось що!!!

      Попрощався генерал з ними. Сідаючи у візок, гукнув: «Глядіть… бережіть мені Лейбу!» Та тільки його піщани й бачили.

      Лейба зостався на хазяйстві. Через місяць прикотила в Піски велика-велика буда, – піщани зроду такої не бачили; а в тій буді – Лейбова жінка й жиденят з десятеро, одно одного менше… Генерал одібрав Лейбі, на край села, гуляще місце; за літо зоп’яв Лейба на високих стовпах будиночок – і став шинкувати.

      Пішло все по-старому та по-давньому. Козаки й генералові жили собі в миру, спокійно, тихо; орали землю, засівали, жали, косили, молотили; збирали добро, СКАЧАТЬ