На Зеландію!. Максим Кидрук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ день добігав кінця. Перед настанням темряви Каїр вгамувався. Головним чином через те, що з міста повністю щезла поліція. На вулиці не було ні звичайних постових, ні спецназу. Натовп заспокоївся, немов бик, з-перед чиїх очей прибрали червону ганчірку.

      – Вшилися, – прокоментував зникнення «людей у чорному» Марко. – Добряче їм там хвости підсмалили.

      – Ти помиляєшся, – кострубатою англійською заперечив товариш Хасана. Полісмен (тепер уже, мабуть, колишній) сидів разом з усіма в кімнаті для сніданків, тихо потягуючи чай. – У Мубарака достатньо сил, щоб придушити заколот. Поліція не тікала. Нам наказали піти.

      Я повернувся до патрульного.

      – Що ти маєш на увазі?

      – Нам наказали піти, – повторив він. – Такий був наказ.

      – Але для чого?

      – Скоро дізнаєшся. Демонстранти повинні відчути смак свободи…

* * *

      Була одна проблема – харчі. Точніше, проблемою була їхня відсутність. Війна війною, а обід (чи то пак, вечеря) – за розкладом. Жерти хотілося нестерпно. А «Cairo Stars» не належав до готелів, у яких пропонують повний пансіон.

      Метушливий російський доцент першим озвучив уголос думку, яка гнітила всіх:

      – У готелі щось є на вечерю, Хасане?

      Я глитнув слину і підняв голодні очі на Хасана, мовчки приєднуючись до запитання. Після сніданку я їв тільки воду і сльозогінний газ. Менеджер насупився. Голодними були не тільки постояльці, а й працівники готелю. Метро зупинили, маршрутки не ходили, не було мобільного зв’язку, щоб викликати таксі. Тож Хасану і його колегам довелося зостатися на ніч у готелі. Вони не могли потрапити додому. І всі вони протягом дня споживали те ж саме, що і я.

      – Не знаю, – хмуро відповів Хасан. – Можна з’їсти завтрашній сніданок.

      Власне, у нас не було вибору.

      На сніданок кожному гостю «Cairo Stars» пропонувались два варені яйця, плавлений сирок та хрусткий тост із джемом апетитного яскраво-хімічного кольору.

      Приготування зайняло чверть години. Помічник Хасана розставив тарілки і розклав перед кожним його злиденну порцію. Сам менеджер заварив і розлив усім чаю.

      Їли мовчки – швидко і не плямкаючи, – дякуючи долі, що взагалі їмо.

      – Яєць лишилось тільки на снідання, – доївши, сказав Хасан.

      – Круто, – сказав я.

      – Завтра має прийти власник готелю. Він обіцяв. Щось придумаємо.

      Ум’явши залишки вечері, ми погасили світло й у півтемряві продовжили дивитись «Аль-Джазіру». Оператори прокручували повтори денних сутичок, час від часу запускаючи пряме включення з центральної площі Каїра. Тахрір, заповнений єгиптянами щільніше, ніж бляшанка тюлькою, поволі засинав.

      О пів на десяту вечора я спустився на перший поверх і обережно визирнув з під’їзду. Вулиця була безлюдною, але не порожньою. На дорозі валялися шматки парапету, яким спецназ намагався СКАЧАТЬ