Галицька сага. Майбутня сила. Петро Лущик

Чтение книги онлайн.

      – Щось не так, вуйку Іване? – запитав він.

      – Я завжди тікав від всякої політики, Василю. Особливо тут, в Америці. Я приїхав до Чикаго, щоб заробити й прогодувати свою родину. Як би ти знав, що тут було, коли у нас вдома вибухнула війна! Скільки тут зразу стало товариств: «Січ», «Україна», «Самостійна Україна»… Сварилися так, що й війни не треба! – говорив Кандиба і признався: – Не люблю політики! А тут політика!

      – Та гетьман поможе нам! – заперечив Василь.

      Він крадькома подивився на чергу, неначе боявся, що йому не вистачить місця у списках. Цей погляд запримітив Кандиба.

      – Станемо! – сказав він і повів молодшого товариша до інших.

      Черга просувалася досить швидко.

      – Зараз найголовніше – щоб нам помогли! – говорив Кандиба. – Я навіть готовий стерпіти те, що маю стати гетьманцем.

      Але Василеві Морозу було однаково, ким він стане. Зараз він хапався за будь-яку соломинку, щоб хоч якось забезпечити свою родину. Тому, коли до нього дійшла черга, він був готовий на все.

      – Як вас звати? – запитав незнайомий «писар».

      – Мороз Василь! – відповів він.

      – Звідки ви приїхали? – було наступне запитання.

      – З Польщі. Львівське воєводство, Кам’янський повіт, ґміна Вишів.

      Писар акуратно записав це у зошит.

      – Скільки вам років?

      – Двадцять сім.

      – Сім’я є?

      – Так, жінка Анна і двоє дочок.

      – Працюєте?

      – Ні.

      Записавши це, писар сказав «Добре!» і жестом попросив Василя відійти вбік. До столика приступив Іван Кандиба.

      Мороз не став чекати, коли звільниться односелець, а одразу підійшов до своїх. Анна з дітьми стояла разом з жінкою Івана Кандиби. Дві її дочки – значно старші, ніж Олусь і Марта, – з нетерпінням споглядали за татом, коли він також підійде.

      Василь узяв на руки старшу Олусь, аж тут підійшов і Кандиба. Його дружина, подивившись на невдоволене обличчя чоловіка, запитала:

      – Не записали?

      Іван махнув рукою.

      – Записали! Але казали, щоб на поміч одразу не чекав – нас із Василем тільки на тижні звільнили. Спочатку поможуть тому-таки Степанові, бо він уже більше місяця сидить вдома. А там і до нас дійде черга!

      – То чого ти переживаєш?

      – Та не подобається мені, що спочатку той адвокат говорив про свою партію, а вже потім про поміч нам! Але нічого не поробиш – їсти хочуть всі!

      – А може, якусь роботу здибемо? – обережно сказала Анна.

      Але знайти роботу було не так просто. Кінець року відзначився ще більшим ростом безробіття, і надія на хоч якийсь заробіток зникла остаточно. Не було роботи навіть у невеликих магазинчиках, де безробітні раніше заробляли декілька СКАЧАТЬ