Пісні про любов і вічність (збірник). Любко Дереш

Чтение книги онлайн.

      Минуло кілька днів, вони бачилися ще кілька разів, і щось під цим палючим сонцем між ними виникло таке, що давало прохолоду, і стійкість, і рішучість.

      З України І. прийшло фатальне повідомлення від дружини – вона відмовляється з доброї волі слідувати в прірву слідом за своїм чоловіком, вона не може приїхати до нього з дитиною до Єгипту, вона не збирається чекати, коли він зможе повернутися в Україну, все, це остання крапля, це крапка, між нами все закінчено, досить, я подала на розлучення.

      «Не озирайся назад», – сказав Артур.

      І. зібрав речі, купив квиток до Каїра, а звідти вилетів на Катманду. Доля химерним чином пестила його – поки від нього віддалялася дружина, його шеф, боячись за конфіденційність секретів фірми, старанно оплачував перебування І. за кордоном.

      Отож, світ розкрив шлях перед І., і він опинився в зовсім іншій країні. Несподівано в нього з’явилися друзі серед непальців, «якісь брамани», казав він доньці по скайпу. Один із цих браманів виявився родичем міністра закордонних справ Непалу і тримав центральний представницький готель у середмісті Катманду. І. відвідав цей цікавий заклад і зауважив, що бухгалтерія готелю нікудишня – кожен краде, як може. Йому запропонували впорядкувати все, і він упорався за кілька днів.

      І. став головним бухгалтером готелю «Континенталь» у Катманду і часом приїжджає в Україну побачити доньок.

      Артур, побачивши, що риба на вудку не йде, повернувся до концепції про те, що найкраще зустрічати 2012-й у родинному колі, і повернувся в Україну. Більше я його не бачив і нічого про нього не чув.

      Старша донька І., розказуючи якось про побут свого батька в Катманду, згадала: «До тата, до речі, Артур приходив».

      «Як?» – здивувався я.

      «Коли вони прощалися, Артур сказав: “Якщо захочеш мене побачити, поклич мене, і я прийду, хоч би де ти був”. Тато сидів якось сам у готелі, і йому захотілося побачити Артура. І він сказав: “Артур, прийди!”

      «І що?»

      «І Артур з’явився. Ніби вийшов з-за дверей. Тато сказав: “Не може бути! ”, а Артур відповів: “От, бачиш, я ж казав, що прийду”».

      Дивлячись на нещасних котів, що здихали в пилюці під палючим сонцем Дахаба, Артур якось сказав: «Певне, я чогось іще не знаю про Бога. Як він може терпіти їх усіх, цих котів, бедуїнів, усіх цих ослів, верблюдів, ворон, усі ці пальми, як вони йому ще не остогиділи, я не знаю цього, напевне, треба мати дуже багато любові».

      Слава йому, що схиляється у незнанні, слава йому, що подивовує милість Єдиного після всіх цих розбитих колінних чашечок, усіх казино, всіх цих нічних поїздок у ліс із клієнтом у багажнику, слава йому, чиє серце почало танути.

      Не знаю, чи колись іще побачимося з Артуром, цією беззубою змією з вервицею рудракші в кишені, але знаю точно, що на плацкартній полиці мого серця в поїзді, який, розтинаючи ніч, їде на схід, у бік світанку, є місце для нього теж.