Пісні про любов і вічність (збірник). Любко Дереш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ малий. – Ми з Галею зайшли, загалом, повечеряти. Час нам іти додому.

      Брохоль став на порозі та загородив їм прохід.

      – Ви куди? – спитав він.

      – Додому.

      – Ваш дім тут.

      – Тут ваш дім. Наш дім через дорогу, – сказав син. – Можна я пройду?

      Брохоль дав йому пройти. Говорити не було сили, звело зуби. Син зупинився біля нього.

      – Тату, вибач, що я не їм м’яса.

      – Ну, може, хоч рибу?

      – Ні, риби теж не їм.

      – А яйця?

      – Теж ні… Тату, вибач… Вибач, чуєш? Я знаю, як це боляче тобі…

      Брохоль не міг говорити. Та й не було там з ким говорити. У нього більше не було сина. Щоб не показувати цього, він почав збирати з підлоги сардельки. Підібрав біля раковини шматок м’яса.

      – Діточки, зачекайте, – зірвалася Наталія Бронеславівна. – Візьміть хоч кашу з собою…

      – Та в нас є каша, Наталіє Бронеславівно!

      – Як же ж ви тепер жити будете? – заламувала руки Наталія Бронеславівна. – Що ж вам дати? Може, борщу вам налию в банячок маленький?

      – Та ж він на кості, Андрійко те їсти не буде… Наталіє Бронеславівно! Ви тільки не хвилюйтеся, я якось годуватиму його, ви не переживайте, він не пропаде…

      – Та як же не хвилюватися, як же не переживати… – причитала Наталя Бронеславівна у коридорі, поки діти взувалися й одягалися.

      – На все добре, хай вам щастить! – озвалися діти і вийшли з хати.

      У хаті панувала мовчанка.

      Брохоль зібрав усі сардельки з підлоги в тазик і поставив його на стіл.

      Він узяв одну сардельку, роздягнув її, наче банан, і в три укуси проковтнув.

      – Вітю, піди завтра до них додому, розберися з ними. Тобі треба з ними серйозно поговорити, – сказала баба Надя.

      – А нині що в нас таке було? Що я йому завтра казатиму?

      На кухню повернулася Наталія Бронеславівна.

      Баба Надя з появою Наталії Бронеславівни авторитетно сказала:

      – Я гадаю так, Вітю. Що треба було його силою нагодувати. Ти за руки потримав би, а ми йому ті котлети запхали б.

      – Цур на вас! – сказала Наталія Бронеславівна. – Ви хоч розумієте, що кажете? Та йому вже не п’ять років, щоб його силою годувати.

      – Нє, то так лишати не можна, – сказала баба Надя. – Ви собі як хочете, а я завтра ще з ним поговорю. Я пішла. Вітю, проведи мене.

      Біля дверей баба Надя прошепотіла Брохолю:

      – Вітю, то все невістка. Я тобі кажу, то все вона. Така ладна дитина була, і дивися, що вона зробила з нього.

      – Гаразд, завтра, мамо. На добраніч.

      Він зачинив двері на три замки.

      Наталія Бронеславівна пішла в ліжко.

      Брохоль зайшов на кухню, де йому так і не дали повечеряти, і з’їв ще одну холодну сардельку. Потім пішов у душ, злий від голоду.

      Вийшов із теплого душу трохи подобрілий. Брохоль заглянув на кухню, і погляд СКАЧАТЬ