Пісні про любов і вічність (збірник). Любко Дереш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ночей над паперами під горнятко з кавою я відчув, що серце стало вже не те. Я став пити корвалол, а моя пасія розлучилася і вдруге одружилася з художником. Я зрозумів, що не встигну вже стати художником, але ще встигаю стати критиком. Я почав писати розгромні статті про тогочасних митців, але Мальвіна пхикнула і не хотіла зі мною бачитися. Тоді я вирішив написати велику наукову працю, яка пояснювала би, що всі художники – козли, а всі жінки – курви. Я збирався вмістити в ній весь свій життєвий досвід важкоатлета, вантажника, викладача фізкультури, водія, тренера футбольної команди, теоретика біології, критика мистецтв в один заряд і скинути цю бомбу на острів їхньої любові. Але не встиг, бо мене повезли на операцію. У мене забилася печінка – не пролазив камінець. Я зрозумів, що займаюся чимось не тим, утік з операційного відділення і пішов сюди, може, думаю, хоч перед смертю ся покаю. Пішов до панотця Романа і став його молити: «Отче, – кажу, – що хочете буду робити, тільки не кажіть під ніж лягати, бо я не переживу того». І знаєте, що він мені сказав? Він мені сказав піти до свого брата, до юродивого Інокентія. Та я й пішов. Приходжу на їхній двір, бачу, дівка порається біля хати. Я їй кажу, що від отця Романа я, до брата Інокентія прийшов, а вона давай гукати: «Де ж мій чоловік? Чи живий ще, чи вже геть задубів?» Тут із дерева щось закрехтіло. Я дивлюся – аж із дупла вилазить щось таке руде все, бородате, в сорочці до колін. «Лягай, – каже мені бурмило, – будемо тобі масаж робити». Я ліг, а він давай мене чавити голими руками, а жінка його тільки відро води мені на голову виллє, як нове вже набирає. Розмісив мене, потім узяв на руки (дужий, як ведмідь, їй-Богу!) і поніс за хату, де коров’ячий гній лежав, та й поклав мене просто у гній, присипав і наказав лежати.

      – Отакої, – сказала мама.

      – Ви вже передумали до брата Інокентія йти, прошу пані? Я вас розумію. Я вже теж був не радий, що собі такого надумав. Відлежався трохи в гноєві, чую – ніби легше стає потихеньку. А як зовсім стало добре, то я вже до панотця навіть не заходив, а лиш нарвав собі блекоти в мішок, сів на 113-ту маршрутку і поїхав до Львова. Ну, думаю, все – тепер Мальвіна буде моя. Приїхав, дзвоню їй, кажу: «Приходь, є розмова». А сам наївся блекоти і міркую: «Зараз вона прийде, я їй голову на місце поставлю». Добре, що вона таки занадилась, а то би дуба врізав тільки так. Так мене забрало, що годі було повернутися. Півночі просиділа наді мною та Мальвіна, а на ранок я як відповз від унітаза, то їй кажу: «Чого тобі вертатися до твого художника? Живи зі мною». Вона й залишилася. Художник той, кажуть, спився вщент після того. Стали ми жити удвох. Я їй кажу: «Ну, люба моя, тепер буду цілителем». Роздрукували ми афішки, розклеїли по місту, винайняли приміщення і стали чекати, хто прийде. Приходять у неділю пенсіонери всілякі. Я давай їм про систему свою розказувати. Кажу, треба викопати яму з коров’ячим гноєм, наїстися блекоти і лягти в гній з головою, і все як рукою зніме. В місті сильно популярним я не був, бо ніде яму викопати, а по селах їздили з дружиною, пропагували метод гнойової ями для жінок і блекоту СКАЧАТЬ