Намір. Любко Дереш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на уроці в туалет, і зробити все по-бистрому, кинути чисто по палочці, хе-хе, «для галочки». Двоє тримають за руки, двоє за ноги, а один – кайфує. Сєрий порахував, що нас для такої операції навіть більше, ніж треба.

      Слон так захопився, що басом протрубив:

      – Пацани, а чо’ не нині? Піти прямо зараз у школу, підстерегти якусь дуру. Двоє за руки, двоє за ноги, один кайфує. А потім тьола сама допре, шо це тєма, і буде їм щодня давати.

      – Тоді валимо! – махнув рукою Фєдя, який усе це уважно слухав (я його недолюблював – вічно він хотів бути камандіром там, де вже командував я).

      Такого рішучого заклику пацани не сподівалися, тому всі переглянулися. Фєдя повторив:

      – Валимо на тьолок! Хто зі мною?

      Слон – той піднявся, Сєрий піднявся, Вітька – типу, не знає ще. Бачу, два сцикуни з Б-класу стушувалися. Вони зрозуміли, що решта наміряється зробити це серйозно – просто зараз піти і трахнути якусь малявку – і ніхто не почув у цьому чогось неправильного. Сцикуни промукали щось невиразне, явно стали почуватися тут незручно.

      – А ти? – спитав Федя у мене.

      – А шо я? – спитав я дурним голосом, бо не міг догнати, що від мене в ту хвилю хочуть.

      І тут я, властиво, згадав про себе. Опам’ятався.

      – Зараз-зараз… Так ви шо… в натурі?!. – спитав я, мов не своїм ротом. – В натурі хочете піти зараз когось трахати?!

      Пацани стояли наді мною, а я все ще сидів на своєму «троні». Ті, що пристали на пропозицію Сєрого, дивилися на мене насмішкувато. Фєдя – той особливо.

      – Та він, пацани, боїться. І про Надю він, оказується, напиздів був.

      Я дивився на них, не розуміючи. І навіть слова про Надю пропустив повз вуха, а то би вже з кулаками поліз.

      Стоп-стоп-стоп. Невже вони справді йдуть… чи тільки одне одного на понт беруть?

      Пацани, посміюючись і переглядаючись, почали вилазити по одному через віконце на світло. Кожен вважав за потрібне глянути на мене з легкою зверхністю.

      То пекучим, то морозним струмом мене почало колотити усвідомлення того, де я опинився. В компашці дегенератів, натуральних імбецилів – так, імбецилів зі всіма клінічними ознаками: відвислими губами, низькими лобами, з характерним виразом на обличчі. До мене дійшло справжнє значення слів цих людей, які ото вирішили йти зараз у школу шпокати малявок. Разюча невідповідність того, що я звик бачити у цих людях, і того, чим вони були насправді, викликала в мені лихоманку.

      Вперше я додумався спитати себе: «А що я тут, до біса, роблю? Чого я шукаю серед цих кретинів?» І найголовніше: «Чому я сюди потрапив?»

      Не знаю, від чого, але в той момент мене торкнулось пекуче розчарування в чомусь дуже цінному. Розчарування через відсутність чуда.

      Я зрозумів, що ось він – цей момент, де можна вибирати. Забракло повітря. Я виліз із підвалу на сонце і відчув, як важке притягання моїх корешів послабилося. Разом із тим щось гірке зійшло на мене.

      Можна сказати, СКАЧАТЬ