Пармський монастир. Стендаль (Мари-Анри Бейль)

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ href="#n_119" type="note">[119] – цю газету він вважав відкриттям. «Це так само гарно, як Альф'єрі[120] і Данте![121]» – любив він вигукувати. Фабріціо мав одну рису, властиву французькій молоді: до свого улюбленого коня та улюбленої газети він ставився серйозніше, ніж до добромисної коханки. Але в цій щирій і твердій душі ще не було наміру наслідувати інших, тим-то він не зумів здобути друзів у товаристві маленького містечка Романьяно. Його простоту називали пихою і не знали, що й думати про його вдачу. «Це молодший син, скривджений тим, що він не старший», – відгукувався про нього кюре.[122]

      Розділ шостий

      Визнаємо щиро: ревнощі каноніка Борди були небезпідставні. Графині П'єтранера Фабріціо після повернення з Франції здався прегарним незнайомцем, якого вона колись добре знала. Вона покохала б його, якби він заговорив про кохання: хіба його вчинок, та й сам він не викликав у неї палкого, сказати б, безмежного захвату? Але поцілунки й розмови Фабріціо були такі невинні, сповнені такої палкої вдячності, щирої до неї дружби, що вона вжахнулася б самої себе, якби намагалась шукати якогось іншого почуття в цій майже синівській відданості. «Як уже на те пішло, – сказала собі графиня, – лише небагато приятелів, з тих, хто знав мене шість років тому при дворі принца Євгенія, можуть ще вважати мене гарною, навіть молодою. Але для нього я жінка старша і, якщо говорити щиро, не тішачи свого самолюбства, просто літня жінка». Міркуючи так про ту пору життя, в яку вступала графиня, вона помилялася, але помилялася зовсім інакше, ніж звичайнісінька кокетка. «Тим паче, в його віці, – додавала вона, – дещо перебільшують ті спустошення, яких завдає жінці час. Зате людина зріліших літ…»

      Переставши снувати по вітальні, графиня заглянула в дзеркало і всміхнулася. Річ у тім, що серце пані П'єтранера вже кілька місяців зазнавало досить завзятих атак з боку особистості непересічної. Скоро після від'їзду Фабріціо до Франції графиня, яка майже несвідомо була всіма помислами з ним, зажурилася, її тепер не тішили звичні заняття, вони стали, так би мовити, прісними. Вона гадала, що Наполеон, бажаючи прихилити до себе італійців, зробить Фабріціо ад'ютантом. «Для мене він втрачений! – вигукувала вона, заливаючись слізьми. – Я вже ніколи не побачу його! Він мені писатиме, але що од мене залишиться через десять років?»

      В такому душевному стані графиня поїхала до Мілана, вона сподівалась почути там новини про Наполеона, а з них якось непрямо довідатися щось про Фабріціо. Сама собі не признаючись, ця діяльна натура вже нудилась одноманітним сільським життям. «Тут тільки що не вмирають, а життям це не назвеш, – думала вона. – Щодня бачити фізіономії цих пудрених: брата, небожа Асканьо, їхніх лакеїв! Прогулянки без Фабріціо по озеру – не прогулянки». Єдину втіху знаходила вона в дружбі з маркізою. Але з деякого часу щира близькість з матір'ю Фабріціо, жінкою куди старшою за неї і втомленою життям, стала не такою приємною.

      В дивному становищі опинилась пані П'єтранера: Фабріціо поїхав, на майбутнє надії вона майже не мала, СКАЧАТЬ