Пармський монастир. Стендаль (Мари-Анри Бейль)

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ наш, звісно, отямився і витріщив очі, але побачив тільки генералів, що скакали верхи на чолі ескорту. Обличчя заважали розгледіти довгі гриви, розмаяні на шишаках драгунів[93] імператорського почту.

      «Так я й не побачив, не побачив імператора на полі бою. А все через оту кляту горілку!»

      На цю думку Фабріціо зовсім протверезів.

      Спустились на залитий водою шлях. Коні жадібно тяглися мордами до калюж.

      – То це імператор проїхав? – запитав Фабріціо в сусіда.

      – Авжеж. Той, у котрого мундир без усяких прикрас. Як же це ти не помітив його? – доброзичливо промовив гусар.

      Фабріціо страх як кортіло наздогнати імператорський кортеж і пристати до нього. Яке щастя бути на війні, битись разом з таким героєм! «Адже саме для цього приїхав я до Франції. І я мав право це зробити: генералів я супроводжую лише тому, що моєму коневі заманулось поскакати слідом за ними».

      Залишитися з ескортом Фабріціо вирішив лише тому, що його нові товариші дивились на нього привітно. Він почав уже вважати себе щирим приятелем цих солдатів, з якими скакав кілька годин. Він уже уявляв, як їх поєднає шляхетна приязнь героїв Тассо та Аріосто. А якщо пристати до імператорського почту, доведеться знов шукати знайомства. Та ще там його зустрінуть зле, імператора оточують драгуни, а на ньому гусарський мундир, як і на всіх, хто супроводив маршала. Гусари ж дивились на Фабріціо так лагідно, що він раював, він би тепер і небо прихилив своїм новим товаришам; душею й думками він витав у високості. Відколи він відчув себе серед приятелів, усе довкола зразу змінилося. Він умирав від бажання розпитати гусарів. «Ні, хміль ще не вивітрився, – переконував він себе. – Не забувай, що тобі казала тюремниця!»

      Коли ескорт вибрався з яру, Фабріціо помітив, що маршал Ней десь зник, загін вів інший генерал, високий, щуплий, з суворим лицем і грізним поглядом.

      Генерал цей був не хто інший, як граф д'А ***, той, хто 15 травня 1796 року звався лейтенантом Робером. Як би він радів зустрічі з Фабріціо дель Донго!

      Перед очима Фабріціо уже давно не бризкало чорне груддя під градом гарматних ядер. А коли під'їхали до кірасирського полку й зупинились позаду, він почув, як картеч заторохтіла по панцирах. Кілька душ упало.

      Сонце вже сідало, коли загін, вискочивши з глибини улоговини, видерся на положистий пагорб заввишки три-чотири фути і поїхав виораним полем. Фабріціо почув позаду дивний звук. Він обернувся й побачив, що четверо гусарів попадали разом із кіньми. Сам генерал теж звалився додолу, але підвівся на ноги, весь забризканий кров'ю. Фабріціо подивився на гусарів, троє билися в корчах, четвертий опинився під конем і гукав: «Витягніть мене, витягніть!» Вахмістр і троє гусарів позлазили з коней, щоб підсобити генералові, генерал, спираючись на плече ад'ютанта, спробував ступити кілька кроків. Він намагався відійти від свого коня, – той, лежачи на землі, несамовито бився в корчах.

      Вахмістр підійшов до Фабріціо, і тієї хвилини наш герой почув, як позаду, над самим його вухом, хтось сказав:

      – Тільки оцей-от ще здатний скакати.

СКАЧАТЬ