Пармський монастир. Стендаль (Мари-Анри Бейль)

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ type="note">[89] помітив маневр жовторотого хлопчини, в якого не було й сліду армійської виправки.

      – Агов, назад! Повертайте ліворуч, там водопій! – гукнув він.

      Незабаром усі перебрели на той бік.

      Виїхавши в поле, Фабріціо застав генералів самих, без супроводу. Гуркіт гармат ніби подвоївся. Він ледве чув голос генерала, котрого оббризкав був водою, дарма що той кричав йому в вухо:

      – Де ти взяв цього коня?

      Фабріціо, розгубившись, відповів по-італійському:

      – L'ho comprato росо fa. (Тільки що купив його.)

      – Що ти сказав? Не чую! – крикнув генерал.

      Але тут над головою загуркотіло так, що Фабріціо не міг відповісти. Мусимо визнати – цієї хвилі наш герой мав дуже мало геройського. Але страх посідав у його почуттях друге місце, найбільше діймав хлопця цей гуркіт, від якого мало не лопали барабанні перетинки. Кінний ескорт пустився вскач, їхали ріллею – виоране поле тяглося зразу ж за канавою і було всіяне трупами.

      – Червоні мундири! Червоні мундири![90] – радісно закричали гусари почту.

      Спершу Фабріціо не розумів, але, нарешті, помітив, що справді майже на всіх трупах червоні мундири. І раптом його пройняв дрож, він зауважив, що багато хто з цих червономундирників ще живі. Вони кричали, очевидно, волаючи про допомогу, але ніхто не зупинявся, щоб допомогти. Наш герой, на вдачу жалісливий, всіляко намагався, щоб його кінь не вдарив копитом якогось із цих червономундирників. Ескорт зупинився. Фабріціо, не дуже дбаючи про дотримання дисципліни, все ще галопував, задивившись на якогось пораненого.

      – Стій, жовторотий, стій! – гукнув йому вахмістр.

      Фабріціо зупинився й побачив, що він випередив кроків на двадцять генералів і що вони дивляться в цей бік у підзорні труби. Повернувши назад, щоб стати на своє місце у хвості почту, за кілька кроків позаду начальства, він помітив, як один генерал, найгладший, повернувся до свого сусіда, також генерала, і владно щось каже, ніби лає його і навіть сипле чортами. Тут Фабріціо не зумів стримати цікавості. Забуваючи про раду своєї подруги-тюремниці мовчати, він озвався до сусіда, склавши коротку, досить правильну, досить гладеньку французьку фразу:

      – Хто цей генерал, який шпетить свого сусіда?

      – Як хто? Маршал.

      – Який маршал?

      – Маршал Ней, дурило! Де це ти досі служив?

      Фабріціо, людина образлива, і гадки не мав сердитись за образу. З дитинним подивом він вирячився на славетного «князя Московського», найхоробрішого з хоробрих. Раптом усі помчали учвал. Через кілька хвилин Фабріціо побачив, що за двадцять кроків попереду рілля якось дуже дивно ворушиться. Борозни стояли залиті водою, а мокра земля на їхніх гребенях злітала чорним груддям. Фабріціо глянув на цю дивну картину і знову задумався про маршальську славу. Позаду коротко зойкнуло: то впали з сідла двоє гусарів, стяті гарматним ядром. Коли він озирнувся СКАЧАТЬ