Пармський монастир. Стендаль (Мари-Анри Бейль)
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Пармський монастир - Стендаль (Мари-Анри Бейль) страница 28

Название: Пармський монастир

Автор: Стендаль (Мари-Анри Бейль)

Издательство:

Жанр: Классическая проза

Серия:

isbn: 978-966-03-7000-5

isbn:

СКАЧАТЬ Фабріціо побачив, як з боку ворога скачуть верхи четверо. «Ага, атакують нас!» – подумав він, але потім помітив, що двоє вершників під'їхали до маршала і щось кажуть йому. Один генерал з маршальського почту помчав у бік ворога, слідом – два гусари з ескорту і ті чотири вершники, що прискакали звідти. Потім на шляху трапився рів і вони форсували його. Фабріціо опинився поряд з вахмістром, людиною, як подивитися, досить простодушною. «Треба з ним побалакати, – подумав Фабріціо, – може, вони тоді перестануть так розглядати мене». Він довго міркував, що сказати вахмістрові.

      – Пане, – мовив він нарешті, – я вперше опинився в бою. Скажіть, це справжня битва?

      – Та ніби. А ти хто такий?

      – Я брат дружини одного капітана.

      – А як його звати, того капітана?

      Такого запитання герой наш не передбачав і геть спантеличився. На щастя, маршал і ескорт знов пустилися чвалом. «Яке французьке прізвище назвати?» – думав Фабріціо. Зрештою йому згадалося прізвище хазяїна заїзду, де він мешкав у Парижі. Він під'їхав до вахмістра впритул і щосили крикнув йому:

      – Капітан Меньє!

      Вахмістр, погано розчувши в гарматному реві, відповів:

      – А, капітан Тельє? Так, його вбито.

      «Браво! – сказав собі Фабріціо. – Не забути: капітан Тельє. Треба удати смуток».

      – Ох, Боже мій! – промовив він із жалібним виглядом.

      З бічної стежки виїхали на луки; скакали щодуху, ядра свистіли знову; маршал повернув до кавалерійської дивізії. Ескорт мчав серед трупів і поранених, але це видовище вже не вражало нашого героя так, як раніше. Його думки витали десь-інде.

      Коли ескорт зупинився, Фабріціо помітив маркітантського воза, і ніжні почуття до цього шанованого об'єднання переважили все, – він рушив учвал просто до воза.

      – Куди ти? Стій, сто чор…! – гукав позаду вахмістр.

      «Що він може мені зробити?» – подумав Фабріціо, скачучи до маркітантського воза. Він підострожував коня, сподіваючись побачити свою знайому – славну жінку, яку зустрів уранці. Кінь і віз були досить схожі, але хазяйка їхня була зовсім інша, і нашому героєві здалося, що обличчя в неї дуже лихе. Під'їжджаючи до воза, Фабріціо почув, як маркітантка сказала комусь:

      – А який з нього був красень чоловік!

      Прикре видовище чекало нашого свіжоспеченого солдатика: відрізали ногу кірасирові,[91] молодому й гарному чоловікові сажневого зросту. Фабріціо зажмурився і вихилив одну за одною чотири чарки горілки.

      – Ач, як дудлить, хирляк! – гукнула маркітантка.

      Під впливом горілки Фабріціо сяйнула блискуча думка: «Треба купити прихильність гусарів, товаришів з ескорту».

      – Продайте мені всю почату пляшку, – сказав він маркітантці.

      – Всю? А знаєш, скільки це коштує такого дня, як сьогодні? Десять франків!

СКАЧАТЬ



<p>91</p>

Кірасир – солдат-кіннотник, який носив кіраси – металеві лати на спині та грудях.