Роксоляна. Осип Назарук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ скривившися. – Ти, певно, заплатив тілько, що за ті гроші можна б купити дім у Кафі, в самій пристані!

      – О, заплатив я багато, – сказав Ібрагім. – Але варт!

      – Що варт? Як варт? Чому варт? Що на ній єсть? Ледви на ногах стоїть! Кому її продамо? Я гадав, що ти купиш бодай три або чотири здорові дівки за ті гроші, які ти взяв!

      – Слухай! – відповів спокійно старий Ібрагім, відкриваючи верхній одяг і руки молодої дівчини, що вся запаленіла від сорому. – Ти подивися тільки! Вона така гарна, що я раджу якнайскорше вивезти її з Бахчисараю до Кафи. Там у гурті лекше її укриємо до слушного часу. Бо тут забере нам її котрий-небудь зі синів Могаммед-Гірея, а заплатить тілько, що й плюнути не варт!

      – За неї ніхто багато не заплатить! Вона хора!

      – Не говори дурниць! Я сам взяв би її до свого гарему і мав би потіху на старі літа. Але се задорогий для мене товар! А хора вона не єсть, тільки втомлена дорогою і татарською тресурою. А ти не був би втомлений, якби так тебе кілька тижнів гнали, як коня на ременях?

      Старий вірменин знав се, а сперечався лише по своїй торговій звичці. По хвилі сказав:

      – Може, її троха підховаємо і продамо якому баші.

      – Ні, – відповів Ібрагім. – Я вже думав над тим. Ми її не троха, тільки довше підховаємо… А потому я сам повезу її продавати.

      – Чому ти сам?

      – Бо я сподіюся вкрутити її бодай на служницю до гарему, може, навіть якогось дефтердара:[38] се лучше для нас, ніж до баші. Хто знає, як вона нам може стати в пригоді.

      – Ліпше не мати пригод! А заки вона здобуде собі ласку якої жінки великого пана, нас уже може й на світі не буде.

      – То діти наші будуть!

      На се старий вірменин був чуткий. Він подумав хвилю і сказав:

      – Добре, повеземо її завтра до Кафи. Але я за тим, щоб її якнайскорше продати. Такий товар недобре довго держати!

      – Побачимо, побачимо!

      – А кілько ти дав за неї?

      Старий Ібрагім назвав ціну – і почалася сварня!

      Настуня не розуміла їх розмови, тільки догадувалася, що не попала в найгірші руки і що оба купці радяться та перечаться над тим, як її найпоплатніше ужити. Коли дивилася на них, була рада, що не попалася в руки напівдиких татарських ватажків і торговців живим товаром, які розібрали поміж себе її товаришок.

      Вірменський купець, не перестаючи сваритися з Ібрагімом, отворив двері й закликав невольницю. Не треба було її довго кликати, бо вона підслухувала під дверми. Він рухом руки показав їй Настю, й обі вийшли. Невольниця завела її в якусь кімнату з закратованими вікнами, де куняли вже інші невольниці. По їх обличчях видно було, що також недавно привели їх сюди.

      Служниця, що привела Настю, сказала до неї тільки одно слово:

      – Кафе![39] – і показала рукою далечінь.

      Настуня остала з товаришками недолі. Порозумітися з ними не могла. Страшно втомлена заснула під натовпом думок з молитвою на устах. Збудили її аж до вечері.

      Проковтнула шматок коржа і троха молока СКАЧАТЬ