Роксоляна. Осип Назарук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ як пам’ятка від матері, але й як пам’ятка з тої країни, яку покидала – може, навсе. Перший раз у життю відчула дійсну близькість того, хто помер на хресті, замучений. Терпіннє наближало її до нього. Кругом бачила також терпіння битих бранців, які йшли пригноблені на свою Голгофту. Міцно притиснула хрестик до себе й успокоїлася. Тому хрестові служив її батько. Іменем того хреста боролися на степах наші козаки з татарами. Якась неозначена надія на поміч, на свободу почала прозябати в її думках.

      Оглянулася на всі боки, шукаючи очима Стефана. Але не могла його знайти, хоч обхопила зором майже цілий татарський обоз, що як великий, чорний вуж тягнувся Диким Полем і вилискував тут і там зброєю своєї сторожі.

      І пригадалися їй казки з діточих літ про те, як страшні смоки й потвори поривають дівиць і забирають зі собою, яких опісля освободжують відважні лицарі.

      «Козаки! Козаки!» – закричало щось в її душі. Вдивилася в дикий степ усею силою свого молоденького зору. І побачила далеко, десь дуже далеко – ряди постатей, які скрадалися тихо, як тіні, в напрямі табору. Не виглядали на татар. Чула се всім серцем своїм. Якась безмежно глибока прихильність і любов до них засвітила в нутрі її душі. Побачила й кінні відділи – козацькі, певно козацькі! Зірвалася на чорних мажах і витягнула рамена, як молениця до чудотворного образу. Але розжарений воздух так дрожав-дрожав, що всі коні козацьких відділів – не мали ніг… Так… Вони їхали на конях, які не мали – ніг…

      Зрозуміла, що це був злудний привид степової пустині, який часто лучався на диких полях України.

      Упала на віз…

      Відвернула личко від матерії, на котрій спочивала, і солені каплини заперлилися їй з очей. Витиснула їх заведена надія. Пробувала здавити в собі жаль. Але не могла.

      А в тім часі далеко, на Галицькій Землі, у Рогатині, хора мати Настуні, в тяжкім горю своїм, на хвилю задрімала при пораненім батьку. І мала сполудня дивно виразний сон.

      Снилося матері, що її Настя, дочка-одиначка, йде Чорним Шляхом килиїмським і Диким Полем ординським… Йде в своїй легкій, слюбній, білій сукні… зелений віночок згубила десь в степу… Йде попри дикі коні-бакемати, йде під батогами диких татар… Йде серед спеки степом бездоріжним… а піт солений залива їй очі, ллється в уста… І вже в неї жовкне личенько дівоче, та темніють очі сині як вода… А червона кровця з ніжок її спливає, на тверде коріння, на степове сон-зілля краплями накрапляє…

      Настунина мати з плачем зі сну зірвалась і до церковці св. Духа зі своїм тяжким болем пошкандибала і Матері Божій свою бідну Настуню всею душею в опіку віддавала.

      А в тім самім часі далеко від неї, на Чорнім Шляху килиїмськім, на Дикім Полі ординськім молоденька Настя сердем материнську журбу відчувала, сліди її по хаті очима цілувала, жаль в собі задавляла. Але здавити не могла.

      І плач потряс нею, як нагальний вітер яблінкою в саді над Липою, біля церковці св. Духа… Виплакавшися, зітхнула до Бога і успокоїлася.

      8

СКАЧАТЬ