Бора. Галина Вдовиченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ забирає з рук юної велосипедистки картонну коробку, що апетитно пахне на всю кімнату.

      – О! – дивується Бора. – І ти туди ж, Руслано? – і до дівчинки, з усмішкою: – Доброго дня!

      – Ледве дочекалась, – повідомляє Руслана, вмикаючи електрочайник. – Вмираю, хочу їсти.

      – А ви піцу не любите? – дівчинка дивиться на Бору, ховаючи гроші у кишеню та застібуючи блискавку.

      – Я?… Я люблю сільські канапки. Такі, як моя бабця робила. Намастити хліб домашнім сиром, але перше вимішати його з гострою червоною паприкою та часником, а тоді зверху викласти композицію – кружальця вареного яйця, соленого огірка, доброї ковбаси… Притрусити зеленою цибулею. Зеленою цибулею – обов’язково.

      – Не їла таких канапок, – каже дівчинка. – Я піцу люблю. Заради неї у піцерії працюю.

      Дівчинці на вигляд років чотирнадцять, не більше. Вона схожа на старшу Пеппі Довгупанчоху, яка підстригла волосся, залишивши у минулому свої дитячі, задерті догори кіски. Яскрава дівчинка: ластовиння на кирпатому носі, артистичний безлад рудого короткого волосся над чолом, грубі колготи, плетені рельєфною «резинкою»: одна нога синя, друга – синя у тонку зелену смужку. У лівому вусі – кілька кульчиків.

      – З вами розраховуються піцами? – дивується Бора.

      – Тільки зі мною. Три години на день працюю – і одна піца моя.

      Руденька охоча до розмов.

      – Сьогодні вводили нове меню, – довірливо веде вона далі. – Випробовували на нас!

      Бора усміхається – вона уявляє те, що чує, у картинках. Часом таких, що дуже відрізняються від почутого. Зараз відеоряд виглядає дуже кумедно. На обличчі дівчинки – нерозуміння: що такого смішного сказала?… Бора помічає, що на скроні дівчинки одне пасмо світліше від решти волосся.

      Яскрава зовнішність: раз побачиш – не забудеш.

      – Боро, – каже руденька, беручись за дверну ручку, – раджу спробувати нашої піци. Вам сподобається. Коли вирішите замовити, запитайте у мене, яку саме.

      Бора проводжає поглядом дівчинку за вікном – та їде бруківкою спочатку зигзагами, колеса велосипеда виписують чудернацький малюнок, а потім слід вирівнюється. Борі спадає на думку, що вона колись теж ганяла на велосипеді, а тепер вже й не згадає, коли востаннє крутила педалі. І що заважає? Велосипед у підвалі, тільки принести, полагодити – та їздити. Миготять вже на відстані різнокольорові ноги: синя литка, смугаста литка, синя, смугаста. «Звідки вона знає, що я Бора?… – думає Бора. – І чому вона за їжу працює?»

      З протилежного кінця вулиці у напрямку видавництва суне по шосе гігантська темна хмара. Клапті брудно-сірої повсті клубочаться з боків автотраси, закручуючись пасмами досередини. Дорога виглядає зараз, як пересохле русло ріки, яке стрімко наповнює бурхлива каламутна вода, – вона ніби щойно, трохи вище за течією, рознесла дамбу у друзки. За кілька секунд видовище за вікном перетворюється на кадри з фільму-катастрофи.

      – Руслано… – тільки й встигає вимовити Бора, і темна гримуча суміш вдаряє СКАЧАТЬ