Бора. Галина Вдовиченко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Бора - Галина Вдовиченко страница 11

Название: Бора

Автор: Галина Вдовиченко

Издательство:

Жанр: Современная зарубежная литература

Серия:

isbn: 978-966-14-2079-2

isbn:

СКАЧАТЬ демонстрував свою прихильність до випробуваних часом речей та звичку збирати все в один комплект. Смажену картоплю поділили по тарілках – одна із синьою смужкою, друга – з букетиками жовтих квітів; посідали вечеряти, вибравши собі з-поміж різних крісел «своє» й розливши кефір у черевату склянку та у маленький прозорий кухлик з ручкою.

      – Мені тут страшенно подобається! – Лідка зазирнула під стіл, де ступні спирались на міцну поперечину. – Таке усе зручне, комфортне. Ти помітила? Жодних гострих кутів… – Вона покрутила у руках мельхіорову виделку з довгими зубцями та ніж з кістяною ручкою. – Тепер залишатимусь у тебе частіше!

      Бора мовчки чекала, поки Лідія доїсть – подруга нарешті помітила це, допила кефір одним ковтком та підвелась.

      – Гайда нагору.

      Лідія теж звернула увагу на те, що дерев’яна куля – прикраса сходових перил – нагадує невеличкий глобус, і навіть роздивилась, що один малюнок віддалено нагадує Австралію. Вікно горішньої кімнати затуляли важкі штори. Лідія розсунула їх, за ними були легкі прозорі гардини, які теж під руками розлетілися на два боки – і осінній пейзаж, окреслений віконною рамою, миттєво перетворив усе інше в кімнаті в другорядне.

      – Це моя кімната, – несподівано для себе сказала Бора і відчинила вікно. Вечірнє повітря наповнило кімнату гіркуватою прохолодою садових хризантем.

      Вікно усе вирішило за неї. Поруч із живим пейзажем, який змінюється день за днем, жодна картина не витримала б конкуренції. Тому в цій кімнаті їх і не було, а інтер’єр виглядав стримано-лаконічним.

      – А я зараз виберу.

      Бора здивовано подивилась на подругу, забувши, про що мова.

      – Кімнату собі зараз виберу, – лагідно додала Лідія.

      Вікно кімнати за дверима праворуч виходило на долішню частину вулиці, на освітлені вікна нового особняку зі слідами нещодавно завершеного будівництва на подвір’ї. На новий, стилізований під старовину віз на газоні із трьома кошиками хризантем у світлі садового ліхтаря.

      Погляд з вікна іншої кімнати, тієї, що за лівими дверима, впирався у кінець провулка, де з-за паркану темніли кудлаті зарості закинутої частини парку У цій кімнаті увагу Лідії та Бори привернув маленький столик з настільною лампою, стосиком паперу та кількома баночками з тушшю чи чорнилами. Але обидві тут-таки й забули про нього, бо за дверима побачили інші двері – нижня частина визирала з-під завішаної верети, яка затуляла їх, не добираючи до підлоги сантиметрів двадцять. Відтулили верету, посмикали ручку – ключа у замку не було, двері були замкнені. Вони вели на горище із вежкою, іграшкову прибудову на даху, куди так кортіло потрапити. Але що з того? Не ламати ж двері.

      Лідія несподівано втратила цікавість до необстежених закапелків – сіла на вузьку отаманку, узяла до рук аркуш сіруватого цупкого паперу. Її пальці пройшлися поверхнею паперу, покрутили олівець, вихопили зі склянки з розмаїтим причандаллям якусь ручку – не ручку, шприц – не шприц…

      – Це рапідограф… – випередила запитання Лідія. – Справжній СКАЧАТЬ