Бора. Галина Вдовиченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Забуті деталі, слова та подробиці спливали із закапелків пам’яті, чіпляючись одне одного та витягуючи наступне на поверхню, відновлюючи стерту мозаїку спільного минулого з чоловіком, від якого у житті Бори зосталося лише ім’я, а тепер ще й будинок і цей неймовірний краєвид з вікна, від якого вона зараз не могла відвести очей.

      Бора соромилась зовнішності Володі, він був геть несучасний хлопець. Їй було сімнадцять, йому років на три-чотири більше, а може, й на п’ять, тоді усі, що були старшими на понад два роки, здавалися іншим поколінням. Він за своїм світосприйняттям був ближчим до її батьків, аніж до неї та її ровесників. З такою-то зовнішністю та звичками! Невиразні плечі, білі м’які руки, звичка щодня одягати діловий костюм та застібати сорочку під самісіньке горло. Жоден зі знайомих хлопців не носив краваток, але Володю це не турбувало, йому було байдуже, що одягають інші, він вперто тримався свого. Штани його завжди виглядали трохи закороткими. Бора ніколи не бачила його у джинсах і кремпувалась, коли вони разом потрапляли на очі дівчат-однокурсниць. «Вода у підвалі», – уїдливо зауважувала вона, показуючи очима на його підстрибнуті штанини. Подруги поблажливо усміхались. Він дивився на неї, як на ікону, й не думав ображатися. Коли його мама почула від нього, що іншої дружини йому не треба, то хіба скрушно похитала головою. Жодним словом не прокоментувала піднесені розповіді єдиного сина про найкращу у світі дівчину.

      – Звідки ти знаєш?

      – Що?

      – Про розмову з мамою.

      – Мамина співробітниця якось переповідала подробиці з життя спільних знайомих… Як завжди, з’ясувалося, що хтось когось добре знає… Якби кожен з нас почав вибудовувати схеми, хто з ким знається та у яких стосунках перебуває, які цікаві відкриття чекали б на кожного з нас… Усе місто складалося б із знайомих та родичів.

      – Еге ж.

      – Пригадала щойно, як Володин батько мріяв про династію. Він був, здається, головним інженером чи щось таке на великому заводі. А завод ще дід Володі будував.

      – Ти бачила його батьків?

      – Ніколи не бачила, а оце зараз пригадала.

      – А казала, нічого не пам’ятаєш…

      – Навіть обличчя Володі пригадати не можу. Усе таке невиразне…

      Бора випросталась, засмикнула прозору гардину.

      – Я свої щоденники того часу пошукаю, там точно про нього є.

      – Ну добре, – сказала Лідія. – Усе зрозуміло. Одне тішить найбільше.

      – Що таке?

      – Ідеальний порядок.

      – Порядок?

      – Тут усюди ідеальний порядок.

      – Це прибиральниця. Прибирає раз на тиждень.

      – Всю хату?!

      – Ти що, яке всю! Це неможливо. Та й непотрібно. Поступово просувається проблемними зонами. Раз одне зробить, іншим разом – друге.

      – До мене б хтось приходив прибирати, – зітхнула Лідія.

СКАЧАТЬ