Бора. Галина Вдовиченко

Чтение книги онлайн.

      – Переходимо на здорову їжу! – весело повідомила Лідія.

      Із самого ранку вона була переповнена енергією та добрими намірами.

      – А я вже зарядку зробила. У саду! На траві!

      Каша і справді виявилась смачною – кілька злаків, один з них – вівсянка. З Лідією виникало відчуття захищеності, непотрібності геть усе намагатися робити власноруч та контролювати ситуацію. Хотілося лінуватися і дозволяти піклуватися про себе. Чути, як з кухні смачно пахне і лише здогадуватися, що буде на сніданок. Після смерті Славка Бора поступово забула і про такі безтурботні хвилини, навіть про потребу в них.

      Лідія відклала убік журнал:

      – Запам’ятай, – сказала, – навесні запарюватимемо чай зі свіжого березового листя. Воно виводить шлаки, сприяє молодості та запобігає відкладенню жиру, – простягнула до Бори пластмасову упаковку пігулок, витрусила їй на долоню білу капсулу:

      – Кальцій! Ти ж зневажаєш такими речами, а даремно. Потім жалітимешся: коліна болять, спину тягне…

      Вийшли на подвір’я, накинувши куртки, – намагалися визначити, що могло вночі їх налякати. І одразу ж зрозуміли: траву засипало пізніми осінніми грушками зі старої високої груші. Вночі здійнявся вітер – обтрусив дерево, налякав до німоти. Лідія підняла грушку, обтерла рукою – надкусила й виплюнула.

      Бора глянула догори, на відчинене вікно своєї кімнати. На широкому підвіконні у променях сонця грілися подушки. Перед тим як спуститись на кухню, Бора піддалась незрозумілому поруху – виставила постіль у вікні, на ранковий вітерець, хоча ніколи цього раніше не робила.

      Лідія, походжаючи по хаті з телефоном в руці, розмовляла з мамою.

      – Я з тобою до обіду, – повідомила, поклавши трубку. – Нічого, – сказала чи то собі, чи то Борі, – дівчатам самостійність – лише на користь, а за Митьком мама подивиться.

      Але ще двічі дзвонила її мобілка, і Ліда пояснювала старшій, п’ятнадцятирічній Орисі, де варто шукати картату спідницю, а середній, одинадцятирічній Олі, – що зошит з математики має бути у верхній шухляді письмового столу.

      – Лід, тепер я писатиму, – попередила Бора.

      – Я теж маю, що робити, – відповіла Лідія, протираючи рушником помиті горнятка. – А тобі що, знов у видавництво сьогодні?

      – На першу треба. Це називається: можу приходити лише у середи. Третій день якась потреба виникає.

      – О пів вийдемо обидві. І… це… Даси почитати?

      – Моє? Хіба перший розділ. Його вже, мабуть, не правитиму.

      – Давай вже хоч щось! Тримаєш та й тримаєш. Випускай з рук…