Енн з Лопотливих Тополь. Люси Мод Монтгомери

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Повернувшись з вистави, пані Прингл мала таке розказати своїй доньці, Джен, що та аж позеленіла б із заздрощів, якщо раніше не встигла. Хоч раз, як із серцем зауважила Ребекка Дью, Джен заслужено дістала на горіхи. А остаточним результатом стала вихватка в шкільному творі.

      Енн спустилася до старого кладовища стежкою, глибоко вибитою у високих кам’яних насипах, порослих мохом і облямованих плюмажами примерзлої папороті. Уздовж стежини через певні проміжки росли стрункі гостроверхі осокори, з яких листопадовий вітер ще не встиг здерти останнє листя, вирізняючись темними стовбурами на аметистовому тлі пагорбів у далині; проте старе кладовище, де половина гробівців п’яно похилилася вбік, оточував по периметру ряд високих понурих смерек. Енн не сподівалася узагалі когось тут застати, а тому трохи збентежилася, коли одразу за цвинтарною брамою натрапила на панну Валентайн Картлоу, з довгим делікатним носом, тонкими делікатними вустами, делікатними опущеними плечима й загалом непереборними манерами вихованої панночки. Звісно, Енн була знайома з панною Валентайн, хто ж у Саммерсайді не знав цієї особи? Вона була «тою» місцевою кравчинею, і якщо чогось та й не знала про жителів, живих чи спочилих у Бозі, значить воно не вартувало уваги. Спершу Енн планувала наодинці поблукати цвинтарем, почитати химерні старовинні епітафії й розгадати прізвища забутих закоханих, сховані під лишайником на плитах. Проте їй не вдалося уникнути панну Валентайн, коли та підхопила її попідруч, і вони рушили віддати честь тій частині кладовища, де, вочевидь, лежало стільки Картлоу, скільки ж Принглів. У жилах панни Валентайн не текло ні краплі принглівської крові, а один з улюблених учнів Енн доводився тій племінником. Тож бути з нею люб’язною не коштувало Енн надвеликих моральних зусиль, хіба що слід було пильнувати, щоб, бува, не натякнути, що вона «заробляє на хліб шиттям». Подейкували, панна Валентайн бере такі натяки надто близько до серця.

      – Гарно, що я тут опинилася цього вечора, – сказала панна Валентайн. – Я можу вам розповісти все про кожного, хто тут похований. Завжди кажу: знай кожен скелет як свої п’ять пальців – тоді прогулянка цвинтарем не тяжітиме на душі, як могила над покійником. Тут мені подобається більше, аніж на новому кладовищі. Тут поховано лише членів давніх родин, а на новому ховають усіх підряд. У цьому кутку спочивають Картлоу. Боже, скільки похоронів пережила наша родина.

      – Думаю, таке можна сказати про кожний старовинний рід, – промовила Енн, оскільки панна Валентайн явно очікувала почути щось у відповідь.

      – Тільки не кажіть, що в якій-небудь сім’ї було більше небіжчиків, аніж у нашій, – ревниво заперечила панна Валентайн. – У нас усі тануть як свічки. Більшість зводять у могилу сухоти. Тут спочиває моя тітонька Бессі. Якщо колись на світі й були святі, то вона – одна з них. Проте, без сумніву, про тітоньку Цецилію, її сестру, послухати набагато цікавіше. Той останній раз, коли я взагалі її побачила, вона мені сказала: «Сідай, сонечко, сідай. Я помру сьогодні СКАЧАТЬ