Енн з Лопотливих Тополь. Люси Мод Монтгомери

Чтение книги онлайн.

      Елізабет похитала головою.

      – Ні. Ви теж дуже приємна. Я завжди хотіла з вами познайомитися, але боялася, що це могло б статися після того, як настане Завтра.

      Ми стояли під будинком й балакали, а я, поки Елізабет елегантно попивала молоко, дізналася про Завтра геть усе. ‘‘Прислуга’’ їй сказала, що Завтра ніколи не настане, та Елізабет тямить своє. Завтра колись прийде. Одного прекрасного ранку вона просто прокинеться й виявить, що настало Завтра. Не Сьогодні, а саме Завтра. А тоді дещо станеться… дещо прекрасне. У неї, напевне, буде такий день, у який вона робитиме саме так, як їй заманеться, і за нею ніхто не наглядатиме… хоча, як на мене, Елізабет думає, що про це не варто й мріяти, навіть у Завтра. Або, напевне, вона дізнається, куди приводить дорога від гавані… той звивистий путівець, що повзе гарною червоною змійкою й прямує до краю світу, – переконана Елізабет. Можливо, він приводить до Острова Щастя. Елізабет певна, що десь лежить Острів Щастя, на якому заякорилися всі ті кораблі, що не повернулися з плавання, а вона той острів знайде – ось тільки нехай настане Завтра.

      – А коли настане Завтра, – запевнила дівчинка, – в мене точно буде мільйон песиків і сорок п’ять котиків. Я так і сказала Бабусі, коли вона заборонила мені тримати кошеня, а вона розізлилася й відповіла: ‘‘Хто вам дозволив так зі мною розмовляти, панно Нахабо?’’ Мені не дали вечері й відправили до своєї кімнати… та я ж не хотіла хамити. А ще я не могла заснути, панно Ширлі, бо ‘‘Прислуга’’ розповіла мені про одну дитину, яку вона знала, і яка вмерла уві сні після того, як нахамила.

      Коли Елізабет допила молоко, хтось різко постукав по шибі вікна, не видного з-за смерек. Думаю, за нами весь час наглядали. Дівчинка-ельф побігла, і сяйво її золотистих кучерів виднілося на темній смерековій алеї, аж доки вона не зникла в будинку.

      – Вона маленька фантазерка, – зауважила Ребекка Дью, почувши про мою пригоду… (і справді, Гілберте, у цієї зустрічі був певний присмак пригоди). Якось вона мене питає: ‘‘Ребекко Дью, а ви боїтеся левів?’’ ‘‘Я ніколи не бачила справжнього лева, тому звідки я знаю’’, – кажу їй. ‘‘Коли прийде Завтра, там буде страшно багато левів. Але то будуть гарні чемні леви’’, – каже вона. ‘‘Дитино, та ти вся перетворишся на очі, якщо будеш так вглядатися’’, – вона просто пропалювала мене поглядом, дивлячись на якусь свою химеру. ‘‘Ребекко Дью, я зараз заглиблююся в глибокі думки’’, – пояснила вона. – Біда цієї дитини в тому, що вона замало сміється.

      Я пригадала, що коли ми розмовляли, Елізабет ні разу не засміялася. Я впевнена: цього вона ще не навчилася. У її будинку так тихо, так самотньо й безрадісно. Навіть у цю пору, коли світ буяє осінніми барвами, той дім видається сірим і понурим. Крихітка Елізабет занадто захопилася прислуханням до шепоту примарних голосів.

      Думаю, одним із моїх завдань тут, у Саммерсайді, буде навчити її сміятися.

      Твоя найніжніша, найвірніша подруга,

      ЕНН ШИРЛІ