Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули. Коллектив авторов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Ліщинове граблище («держак», «держало», «держино», «держівно») мало природну розвилку («розкіл»), або його кінець розколювали, вправляли в середню частину валка і зв'язували. Валок і зубки виготовляли переважно з ясеня [1, арк. 8, 12].

      При обмолоті та збиранні зернових, заготівлі сіна користувались дерев’яними вилами. Для сіна і соломи брали вила з 2–3 рогами, для снопів – переважно дворогі з ліщинової гілляки. Дерев’яні вила на 4 роги застосовувались для сіна. В кінці XIX – на початку XX ст. ці роботи вже виконували залізними вилами.

      Основним знаряддям молотьби на Гуцульщині, як і на іншій території України, а також більшості народів Європи, був ціп, що мав таку саму конструкцію, як і скрізь на Україні,– складався з круглого грабового або букового бича («билень», «ціпень») і ліщинового, рідше смерекового держака («ручник», «ціпилно», «ціпивно»). Бич і держак мали у верхніх кінцях шкіряні капиці («вугол», «угловень», «уголово»), що з’єднувались між собою ув’яззю із шкіри («ременем», «ремінником», «остушкою»). Капиця на держаку поверталась, а на бичі – ні.

      Обмолочене зерно обчищали від полови і сміття жолобоподібною липовою, рідше вербовою лопатою з малою або великою ручкою («віялка», «віячка», «віяшка»). Нею підкидали на протяг або проти вітру у стодолі, на тоці чи в сінях зерно з половою або кидали його проти вітру, і полова відвіювалась. Інколи провіювали зерно від полови на вітрі. Набране в корито або цебер сипали зверху на розстелене рядно або просто на тік чи в інше корито і цебер.

      У 20—30-х роках XX ст. заможні селяни почали користуватись для віяння зернових саморобними або фабричними віялками, так званими млинками.

      В домашніх умовах зерно на Гуцульщині, як і на всій території України, розмелювали на ручному млині («жорнах»). Конструкція жорен на Гуцульщині була подібною до тих, що побутували в центральних областях України. На досліджуваній території переважав відкритий тип жорен. Складався він з двох каменів: майже наполовину оголеного верхнього («поверхник») – рухомого і нижнього відшліфованого («спідник») – нерухомого, з’єднаних по вертикалі металевим стержнем (веретеном). Основою таких жорен служив дерев’яний станок («колода»), з видовбаним круглим отвором для нижнього каменя. Верхній камінь обертався на «обичайці» за допомогою ручки («погонича»), вставленої в отвір («каганець») на краю верхнього каменя і з’єднаної з діркою перекладини («кросен»), вставленої у колоду. Зерно для помолу засипали в отвір («горницю»), що знаходився посередині верхнього каменя. Борошно висипалось через бічний отвір («мучник») у підставлене корито [8, с. 146]. Розмелювали зерно на муку і в млинах.

      Зерно подрібнювали на крупу або очищали його від лушпиння на ножній ступі («ніжна ступа»), рідко – на ручній. Виготовляли ножну ступу з горизонтально поставленої колоди – основи з видовбаним отвором («ємою»), званим ще «ступа», «ступка», дно якого покривали бляхою («капою»). До колоди прибивали два дерев’яні бруси («підвалини»), які трималися на ніжках («лабках») СКАЧАТЬ