Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули. Коллектив авторов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ кожного вулика окреме вічко [5, c. 49]. На теренах Гуцульщини побутував і другий вид закритих стаціонарних пасік у вигляді прибудови до хати чи господарського приміщення. Такі «пасіки» зафіксовані на Буковинській Гуцульщині (с. Шепіт, Селятин Путильського р-ну Чернівецької обл.) [1, арк. 16–17, 20]. У них на лавках стояли зарублені в стіни вулики, в яких були прорізи для вильоту бджіл, що виходили назовні. Вхід до приміщення вів через двері.

      Робота у пасіці потребувала використання необхідного пасічницького приладдя. До складу інвентаря, потрібного при догляді за бджолами, належали засоби захисту пасічника (сітки, димарі) та пристосування для збирання роїв (помпи, рійниці). Засоби захисту пасічника під час проведення ним необхідних маніпуляцій на пасіці (розбирання бджолиного гнізда з метою перегляду чи вибирання меду) поділяються на пристрої для охорони відкритих ділянок тіла від укусів бджіл та підкурювання їх димом. Здавна ефективним засобом захисту від бджолиного жала вважали сітку, яка захищала обличчя. Найпростіша лицева сітка («ситко») – дротяне сито, обшите полотном або мішковиною, яке одягали на голову; її на Гуцульщині використовували повсюдно. Побутували дротяні сітки й іншої форми. Так, у с. Яворів Косівського р-ну ми виявили опуклу овальну сітку (35x26 см), яка нитками пришита до полотнища з густої мішковини, завдовжки 56 см. На початку XX ст. значне поширення набув інший тип пристрою для захисту обличчя – саморобний солом'яний (полотняний) капелюх, на який спереду надягали дротяну або полотняну сітку. У 20—30-х роках дріт і нитки замінили газ і тюль; їх зшивали у вигляді мішка, в який з одного боку вставляли гумку.

      Закрита пасіка; с. Замагорів Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.

      У засобах для підкурювання бджіл основна роль відводилася диму, який відганяє бджіл в глибину вулика, зменшуючи їхню агресивність. Практикували два способи отримання диму: шляхом відкритого горіння та горіння матеріалу в закритому просторі. Суть першого полягала в тому, що запалювали туго скручену тканину («катран») в руці або шматок порохна («порохня, «головенька») чи губки (висушене плодове тіло гриба-трутовика) з дерева, які добре займалися і давали не полум'я, а лише дим. Подекуди (с. Яворів Косівського р-ну) підкурювали бджіл запаленою губкою та порохном на глиняній підставці, яку підставляли до вулика і дмухали ротом. Цей дуже архаїчний і примітивний спосіб підкурювання бджіл продовжував використовуватись гуцулами у 20—30-х роках, а у с. Білі Ослави та Микуличин Надвірнянського р-ну ще навіть у 40-х роках XX ст.

      Димар з механічним роздмухуванням вогню

      Сикавка і пасічницький ніж

      До засобів для отримання диму, в яких горіння відбувалося у закритому просторі, належали димарі. З кінця XIX ст. відомі димарі з механічним роздмухуванням вогню, що відзначалися великою ефективністю дії. У селянських пасіках обстежуваного СКАЧАТЬ