Ключі Марії. Андрей Курков
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Ключі Марії - Андрей Курков страница 36

Название: Ключі Марії

Автор: Андрей Курков

Издательство: OMIKO

Жанр: Историческая литература

Серия:

isbn:

isbn:

СКАЧАТЬ – заспокоював їх Богдан. – Не треба. Це зайве. Нещасні люди. Для нас і так того всього забагато. А Олесь сюди вже не повернеться.

      – Але ж вони не вічні, – сказала дружина.

      – Як і ми… як і ми…

      Раптом вхідні двері відчинилися і з’явився офіцер, волочачи за собою одного з чоловіків, що були виселені. В чоловіка з розбитого носа текла кров, і він весь час шморгав.

      – Я почув від них, що вони натворили, – повідомив офіцер. – Хвалилися між собою. Але не переживайте. Вам усе компенсують.

      Після цього він потягнув чоловіка назад і з силою шпурнув на сходи. Чути було, як той під крики своєї родини котиться вниз. Офіцер вийняв блокнот і швиденько записав, що було пошкоджено, потім вибачився і пішов.

      – Яка гарна людина, – промовила дружина.

      – Побачимо, – відповів Богдан. – А якби попався їм у руки наш Олесь, то не думаю, що ти думала б так само добре про цю гарну людину.

      – Бачиш – усе нам компенсують.

      – А ти замислилася, яким чином? Ні? То я тобі підкажу: привезуть нам меблі й картини з помешкання іншої родини, яку вивезли до Сибіру. І в той час, як ми будемо сидіти на їхній шкіряній канапі, вони самі будуть мерзнути на дерев’яних причах, загорнувшись у куфайки.

      Курилас побачив, як обличчя дружини побіліло, і пошкодував своїх слів. Але вже було пізно. Він лише пригорнув її, поцілував у чоло і пішов до кабінету. Дружина покликала служницю, й удвійку заходилися робити порядки в синовій кімнаті. Хотілося відновити вигляд, який вона мала ще до появи «квартирантів», і насамперед розвісити на стінах Олькові картини, розставити його книжки, які встигли забрати до себе і порозпихати по всіх закутках, ба навіть під ліжко.

      Розділ 19

      Київ, жовтень 2019. Клейнод-старший, Клейнод-молодший і загадка білого порошку

      Неприємний голос літньої кадровички все ще дзвенів у вухах Бісмарка, коли він відчиняв двері квартири. «Ви що, думаєте, що ви незамінний? – майже кричала вона. – Так у нас на ваше місце три претенденти! З них двоє – кандидати наук!» «Як же це ви мене без наукового ступеня електриком взяли?» – розсміявся їй у відповідь Олег. «Нічого, нічого! – бурчала кадровичка. – Скоро у нас буде, як в Америці! Ти не вибираєш роботу, ти хапаєшся за будь-яку, яку можеш знайти! Ось тоді подивимося, яку роботу ви знайдете, коли не буде чим за газ платити!»

      Тепер у кишені лежала трудова книжка з черговим записом: «Звільнений за власним бажанням». За словами кадровички, він повинен був кланятися їй у ноги за такий запис, а не за звільнення згідно зі статтею про прогули. Але Олегові були далекі і незрозумілі радянські цінності робочої репутації. Тепер ця книжка знову буде валятися в шухляді столу і, можливо, ніколи йому більше не знадобиться. Тому що працювати заради пенсії, а жити заради роботи він не збирався. Своєю головною роботою він вважав життя. А життя – це коли ти займаєшся улюбленою справою, і неважливо: платять тобі за це чи ні!

      На СКАЧАТЬ