Віта Ностра. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ надрукована на поганому папері, раптом спровокувала приступ ностальгії; Саша поклала її в сумку з теплим, майже ніжним почуттям.

      На другій парі була англійська. Пара проходила в першій аудиторії, це приміщення – навіть дошка, на якій англійка жваво виписувала граматичні конструкції, – багатьом навіяло неприємні спогади. Слухаючи звичні діалоги про погоду, про Лондон та про свійських тварин, Саша дивилась, як Костя перечитує безглуздий параграф з «Текстового модуля». Безнадійно хитає головою.

      Англійська Саші теж сподобалася – і викладачка, іронічна дама з високою зачіскою. І підручник. І те, що доводилося робити на занятті: мова була логічна. Зусилля зрозумілі. Навіть зубріння, запам’ятовування слів, наприклад, мало сенс.

      Настала обідня перерва.

      На загальному стенді з розкладом Костя приколов окремий список – індивідуальні заняття зі спеціальності. Саша знайшла себе під номером «один», її час починався одразу після дзвінка на третю пару.

      – Навіщо ти мене поставив першою?

      – А тобі що, не подобається?

      – Заспокойся, – сказала Саша примирливо. – Я просто питаю, без підтекстів.

      – Я подумав, що тобі краще відстрілятися зразу, – сказав Костя помовчавши. – До того ж, ти цей ідіотський текст знаєш краще за всіх.

      – Чого ти так вирішив?!

      – Ну, якщо не хочеш, то я замість тебе піду!

      Продзвенів дзвінок.

* * *

      За деканатом, у закутку, містилася аудиторія тридцять вісім. Чому цій кімнаті дістався такий номер – Саша зрозуміти не намагалася. Постукала у двері й зайшла. Аудиторія була крихітна, без вікон, і в ній стояв тільки стіл та кілька стільців. Зі стелі на дуже довгому шнурі звисала гола лампочка. Від її пронизливого світла Саша замружилася.

      – Самовій, ви спізнилися на дві хвилини.

      – Я… не могла знайти тридцять восьму аудиторію. Я думала, на третьому поверсі…

      – Мені це нецікаво.

      Саша стояла коло дверей, не знаючи, що робити й куди йти. Кравець поманив її пальцем. Вона підійшла; Кравець, у тому самому смугастому светрі, сидів за канцелярським столом і уважно її розглядав. Під цим поглядом – поверх окулярів – Саші стало ще незатишніше.

      – Ось як ми загрузли, – сказав Кравець чи то Саші, чи собі. – По вуха. Кисіль… Ідіть-но сюди.

      Він підвівся, скрипнувши стільцем, і миттю виявився поруч. Дуже близько. Саша відчула запах його одеколону – і встигла здивуватися. Вона чомусь не думала, що така людина, як Кравець, може користуватися парфумерією.

      Згори, майже над самою головою, горіла лампочка. На лінолеумній підлозі лежали круглі чорні тіні. Проекції. Тіні…

      – Я слухаю. Розповідайте напам’ять те, що вивчили.

      Саша почала, плутаючись, затинаючись, точно знаючи, що не дійде й до кінця першого абзацу. А що буде далі – після першого десятка рядків – страшно уявити, там чорна яма, абракадабра зливається СКАЧАТЬ