Остап Вишня. Невеселе життя. Группа авторов

Чтение книги онлайн.

      Нарешті, задрімав. Коли знову!!

      Ніби відчиняються в грубці дверчата, і вилазить звідтам здоровенний чортяка, синій-синій як печінка, підходить до мене, бере мене за карк, підійма, і ми кудись ніби летимо.

      – Пане, – кажу, – куди це ви мене?!

      – До лона, – каже, – матері твоєї.

      Давно вже, каже, ти її не бачив. Скільки ти, каже, утисків приймив, скільки горя!

      – Так чого-ж ви, – кажу, – пане, за карк? Ви краще, – кажу, – пане, перепустку виклопочіть! Я й сам, – кажу, – такий ніби до мами вже хочу!..

      – Мовчи, – каже. – Лети!

      – Лечу, – кажу, – лечу! Тілько ж не давіть так!

      Летимо…

      А за нами ніби хури зі збіжжом, цукром. Аж свистять! От, думаю, мамі на святки. Як раз, думаю, добре.

      Летимо…

      Аж зирк у бік! Майже поруч з нами смалить Фуксом до неба владика. У Фукса «вслєдствіе переутомленія» виріс здоровенний хвостяка.

      І він вертить ним «без всяких демократических разсужденій». Владика його кропить і приказує:

      – Ну, вивозь, вивозь, раб Божий Шмах? Один ти «вѣрующий» в мене залишився…

      Наблизились. Чую, ніби голос.

      – Покайся, Грунський, співробітником «Шляху» будеш…

      – Е, – кажу, – отче, «як по шляхах літати, та збирати, краще робить»…

      Прокинувся…

      Почав хреститися…

      Далі вже щось заплуталось.

      Комусь кричав: «Борітеся – поборете».

      З якимось пролетарієм єднався.

      І ніби в того пролетарія кров з брови текла…

      Потім ніби якийсь високий, кремезний, чорнявий пролетарій підходив до мене – прохав дозволу проповіді говорити…

      Був ніби у Винниці… Там клянуть Кам’янець і далі на захід…

      Хотів ніби з кимсь федеруватися, та ніхто не хоче.

      Так я плюнув, та заснував українсько-польське видавництво, щоб довести всій «поступовій інтелігенції», що я є на світі і що Україна не на Філіпинських островах, а поруч з Польщою.

      Потім ніби набрався, як самостійник, і реготався, як ен-ер.

      . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

      – Отаке верзлося!

      – Хай йому!

      Театр Садовського.

      Отак проходиш по місту і тобі кожні, принаймні, три дні кидається у вічі афіша:

      – «Запорожець за Дунаєм». Так ото, значить, любить М. К. цю оперу.

      Думаю собі.

      – Дай піду!

      Бачив я цього «Запорожця» разів мабуть з 30, як не більше.

      – Може, – думаю, – побачу щось нового.

      Нового я не побачив, звичайно, нічого, а просидів вечір з задоволенням.

      Сам М. К. Садовський був в доброму гуморі і К а р а с я, можна сказати, не грав, а «чеканив».

      А н д р і й – п. Овдієнко і О к с а н а – п. Литвиненко-Вольгемут дуетом мене, наприклад, прямо захопили.

      До того чудово вони його співали.

      І СКАЧАТЬ