Остап Вишня. Невеселе життя. Группа авторов

Чтение книги онлайн.

      – Ми, – мовляв, – Україну, як самостійну одиницю визнаємо, але шовінизм ми будемо нищити, а шовінистів, не виключаючи й комуністів, – вішатимемо!..

      Думай, значить, як хочеш!

      Українцем бути можеш, а любити Україну – зась!

      Повісять!

      І дідько його знає, чому воно так?

      Як я, наприклад кажу: «Майо паштєніє-с», – люблю шті, кислу капусту, Пушкина, лаптушкі, в «избе» бруд, телята й воші і як співаю «Ванька Таньку полюбил» і за це все йду й грабую, вбиваю, вішаю, стріляю, тисну за горло, щоб і другий це саме співав, те ж саме кохав, – так це не шовінизм!?

      А як кажу «добридень», люблю борщ, Шевченка, білу хатину, співаю «Місяченьку бліднолиций» і нікого за це не вбиваю, а лише прошу: «Ідіть, мовляв, ви до своєї Іверської Божої Матері», – так це шовінизм!?

      І клянуть мене за це, і б’ють може за це, і вішають за це!

      Про мене ж!

      Носи ти лапті хоч на голові ті свої, не тільки їж, а навіть умивайся отими своїми штями, – у мене й за вухом не засвербить. Дідько тебе бери! Все одно кацапом здохнеш! І не піду я до тебе! Бо потрібен ти мені як п’яте колесо до воза!

      . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

      А я шовінист.

      Хай вішають!

      . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

      Приверзлося!

      Усі кутки хрестив, подушку. Сам хрестився. Приверзлося!

      І так кожне Різдво! Чого тільки не снилось!? Були янголи, коники, ялинки, цукерки.

      – Були книжки, вчителі в мундірах, еполєтах, окулярах.

      – Були врядники, справники, пристава, губернатори.

      – Усього було!

      Раз навіть автономисти-поступовці у 1917 році приснились. Чхав, розумієте, тижнів з чотири! Такий нежить ухопив! Смалений кошачий хвіст і той не брав.

      – Але такого, як цю ніч, єй-же Богу, не було.

      – І де воно в дідька взялося?!

      – Та ріжноманітне яке?!

      . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

      – Розумієте, стою ніби-то я за Кам’янцем на Борщівській соші.

      Коли це як засмердить! «Бореєм» подуло! Дивно, думаю собі, і «шлях не новий», а Бореєм смердить.

      Щось, гадаю, буде! Коли так!

      Озирнувся! Аж, ось з міста виходять усі значить представники, усіх значить, офіцій, на чолі, значить з головним. Трохи оддаль Генеральний писарь Варивон, з пером за вухом у віц-мундірі і в білих штанах з золотими лямпасами.

      – Що, собі думаю, це все значить?

      – Зирк уперед! А з-за кордону суне Українська Держава, Ввесь Український, можна сказати, народ. Чоловіка з тридцять, попереду кабінет. Народ усе діловий, мудрий. Усі в брилях-котьолках, в полосатих штанях, в сурдутах. А позаду, евакуйовані «додому» урядовці. Усі такі оздобні, добре одягнені, і ніхто тифом не хворів.

      Коли це «наші», представники значить, як вжарять: – «Слава Вкраїнському Народові!» Я – ходу!

      А Борей тиче мені квача й мазницю.

СКАЧАТЬ