На твердій землі. Улас Самчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Маркгам до вулиці Квін, де на розі містилася харчівня «Йорк», власником якої був мій господар Пилип Стецик. Це була пісна, одноманітна вулиця, заселена переважно сірим людом, з численними синагогами, висаджена берестами, з будинками історичної давности, зі всілякими хитро-мудрими ґаночками, балкончиками, прибудівками, яких цегляна барва від часу перетворилася у брудно-буру, яких малювання порепалось, а травники злисіли за браком сонця. За повір’ям більшости мешканців закутка, сміття значило гроші, тому до нього ставились, як у Індії до святих корів, гігієна не вважалася чеснотою, а на естетику не збувало часу. І дивно, чому саме в таких місцях водиться стільки дітей. Можливо, рід людський такі самі бактерії, як і всі інші, і смітники є для них найближчою стихією.

      Я, звичайно, проходив сюдою не для розваги, це моя щоденна путь до їдальні, між дванадцятою і першою годиною. «Ґріл Йорк» пишався численними написами, неоновим світлом, рекламою цигарок «Прогрес». Це привабливий, колоритний, ніби з оповідань Джека Лондона, вертеп зі запахами тютюну, олії, риби, цибулі, це стовковисько типів й характерів, це щедра долоня, що за маленькі гроші пропонувала вам ситість, це місце, де, крім «гамбургів» і «гот-доґів», ви дістали рідні борщі й вареники, а до того зустрілись «зі своїми» і наговорилися до хрипоти про найважливіші проблеми світу.

      Саме того часу це мальовниче пристановище істотно поширилося, подвоїлась кількість стільців бару, стіни змінили свою тютюнову барву на сіро-небесну, додано збоку кубічну, без вікон, оббиту фанерою кімнату, запроваджено мікрофони з безконечною музикою і вістями на різних мовах і подвоїлось кельнерок, які заклопотано бігали у своїх ясно-кремових халатиках, обвантажені посудом і харчами.

      З-поміж них контрастово виділялась звинна, елеґантна русявка зі синіми очима, червоними устами і вольовим, вражливим носом, родом з Донбасу, яка часто до мене зверталася і звала мене Павлом Івановичем.

      Одного разу вона несподівано мене запитала:

      – Павле Івановичу. Чи ви знаєте Лену Глідерс?

      – Ні, – відповів я незучаснено.

      – Не знаєте Лени Глідерс? Це неможливо. Це ж відома малярка, – казала вона здивовано.

      – Ні, – відповів я тим же тоном.

      – Вона малює різні такі… знаєте… Модерна, – вияснила вона.

      – А вона вас знає, – вияснила виразніше.

      – Мене? Як і чому? – питав я здивовано.

      – Як і чому. Ви ж парубок. Ми з нею разом живемо. І про вас говоримо. Вас усі знають.

      Аргумент був засильний, я замовчав, але моя співрозмовниця не вмовкала.

      – Дуже гарна, – казала вона, маючи на увазі ту саму Лену.

      – Навіть дуже, – пробував я жартувати.

      – ….Уявіть, що дуже. І шкода, що ви її не знаєте.

      – Можливо, й шкода.

      – А, може б, ви хотіли з нею познайомитись?

      – А чому б ні.

      – Вона недавно прибула СКАЧАТЬ