Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436. Анастасія Байдаченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ поглядів, ковзнули убік. Ізабелла мовчить, їй млосно, задушно, вона ледь притомна. Рауль теж мовчить. Та й про що їм говорити? Вони на прицілі усіх придворних дотепників, усіх пліткарів, усіх шпигунів королеви Йоланди…

      Ізабелла навіть не зауважила, що музика стихла, танок закінчився, кров досі стукала в скронях, вона лише повернулася до тями, коли Вандом уклінно запропонував їй:

      – Тут так млосно, мадам, може, ви дозволите відвести вас до саду?

      Вона лише кивнула, згідливо, досі не опанувавши ані подиху, ані серцебиття, та покірно дозволила себе взяти під лікоть і вивести із зали. На щастя, у цей час увійшли жонглери із запаленими смолоскипами, і вся цікавість двору дісталася їм. Проте уважна, як дика кішка, мадам де Гокур помітила, з ким фрейліна королеви Йоланди залишила залу. Звісно, без дозволу і не за наказом.

      Травневий вечір був так само задушливо-млосним і надворі. Повний місяць залив подвір’я замку та сад золотавим світлом. Трава всипана білим цвітом, а від кожного пориву вітру їх рясно замітає ніжними пелюстками, наче снігом. Пахне бузком, кульбабками, молодою травою, що садівник косив перед заходом сонця, і здається, що немає війни, полонених, страт гарнізонів, двох королів, що претендують на одне королівство, зради бургундця. Здається, що цієї весни все можливе, навіть щастя. І для неї…

      Шинон – великий замок, його будували та добудовували більше двохсот років: добре оздоблені башти, де живе та розважається двір, чередуються із покинутими напівпорожніми, де навіть вартові з’являються не щодня.

      Вандом уже не має бажання чекати, він пригорнув Ізабеллу до себе:

      – Мадам, я так стужився за вами…

      Та вона не встигає ані висловити свій подив чи гнів, ані хоч півслова сказати, бо Рауль владно обіймає тонке обличчя Ізабелли обома руками, зриває маску та припадає до її вуст. Між ними миттю оживає все те божевілля, та чуттєвість, яку вони марно намагалися пригасити. Ноги геть не тримають Рауля, може, досі паморочиться у голові від поранення в Шуазі? Вандом намацує за собою кам’яну стіну й спирається на неї. Та коли він лише на коротесеньку мить відривається від її вуст, щоб поцілувати руки, Ізабелла шепоче, не розплющуючи очей:

      – Монсеньйоре, будь ласка…

      Він знову спрагло ковтає її слова у поцілунку, так і не дослухавши. Що це? Заперечення? Прохання? Її руки обвивають його шию, пальці чимдуж сміливіше пестять коротко стрижене волосся. Десь у глибині душі Рауль розуміє, що назад вороття немає, у нього не стане волі зупинитися, навіть якщо вона благатиме про це. Забагато смерті він бачив і тепер хоче лише відчути себе живим до нестями із жінкою, якою так довго марив. «Я присягнувся, якщо виберусь, якщо виживу, то Ізабелла буде моєю, що б не сталося…» – гарячково згадав Рауль. Які ж дурниці оті присяги, адже він тут із нею, до нестями живий, розшматований власним бажанням та пристрастю. Він скинув серпанок, що утримує енен[10] під підборіддям, СКАЧАТЬ