Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436. Анастасія Байдаченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ кроків так, наче йшла у танку, й опустилась на одне коліно. Рауль де Вандом, вбраний у темно-червоний оксамит, яскравий, як полум’я, на темному тлі своїх васалів та бляклої дружини, дав знак капелану. Той розкрив грубе Євангеліє, прикрашене лазурово-золотими мініатюрами, й поклав Вандому на коліна. Рауль простягнув обидві руки до Ізабелли, запрошуючи її. А коли вона, як велів звичай, вклала свої згорнуті тремтливі долоні в його, то мусила подивитися Вандому у вічі. Приголомшена шалом у його світло-блакитних очах, відразу ж відвела погляд.

      – Чи бажаєте ви, мадам, відтепер стати моєю людиною безумовно?

      – Я бажаю цього, монсеньйоре.

      Вона впевнено повторила фуа – присягу на вірність, за капеланом, що стояв справа за нею та шепотів на самісіньке вухо слова клятви. Руки її, міцно стиснуті Раулем, зробились неслухняними й тремтіли, а серце виривалось із грудей від хвилювання.

      Рауль де Вандом передав Ізабеллі перстень та рукавичку, що мали символізувати ті землі, за які приносився омаж.

      – А тепер, мадам, дайте мені поцілунок вірності.

      Ізабелла поцілувала праву руку Вандома. Традиція зобов’язувала сеньйора повернути поцілунок васалу на знак взаємної вірності та довіри. Рауль встав зі свого крісла під балдахіном із синіми вандомівськими левами, подав руку Ізабеллі, допомагаючи підвестися, та повернув поцілунок у той спосіб, що не був у звичаї із дамами з міркувань пристойності – у вуста. І в тому поцілунку не було нічого, що нагадувало б про поважність церемонії, взаємну вірність чи довіру. Це був поцілунок чоловіка, який понад усе бажав її як жінку. Потім він нахилився до її вуха та прошепотів:

      – Залиштесь на цю ніч у Шапель-Вандомуаз, мадам…

      Вона ледь помітно хитнула головою й так само тихо відповіла:

      – Я не смію, монсеньйоре, – королева чекає на мене в Шиноні.

      Вандом аж язиком цокнув від розчарування і провів її спраглим, повним жаги поглядом. Як би він не сподівався, що все скінчилося, він досі хоче цю жінку. Та ні, він хоче її втричі сильніше! Ізабелла схилилась у реверансі та поквапилась залишити залу. Ноги її підгинались, у очах замелькотіли метелики. Ізабелла почувалася ланню, яку загнав мисливець, а вона встигла в останню мить вирватись, проте цілковито усвідомлювала, що це ненадовго. Більше того: вона була певна, що сама хоче нарешті бути упійманою.

      Вона їхала до Шинона, вже не помічаючи лагідності луарської весни, свіжих запахів молодої трави та терпких квітів. Перед очима стояв лише Рауль де Вандом, у темно-червоному оксамиті, у розквіті своїх дев’ятнадцяти років, що діяв на неї, як чиста отрута. «Хіба може таке бути, що Бог дав у моєму житті цього чоловіка та таку слабкість перед ним, аби я себе згубила?» – думала Ізабелла та відразу ж відкидала цю застережливу думку, як непотріб. Молодий Вандом здавався їй досконалим. Безперечно, він був дуже привабливим чоловіком, легковажні дами при дворі дофіна ладні СКАЧАТЬ