Посол Царя Царів. Орест Сандомирський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зі своїм луком вирушив на полювання, я заборонив дівчатам виходити з хатки. То я сів там, де мене, на ганьбу мою, мало не захопив зненацька даос, і почав пришивати до хустки поворозки, аби закріпити, як протигрипозну маску. І раптом…

      Раптом змовкли птахи. Їх голоси просто урвалися, неначе хтось вимкнув звук у телевізорі. І знову ожило, пішло пульсувати моє тату. Я запалив ґноти рушниць від своєї люльки, та заліг за кущами. Вони вийшли не поспішаючи. Скоріше за все вони вважали, що ми нічого не зрозуміємо. Ні, вони рухалися так, аби їх завчасу не помітили, якби не птахи, і якщо я був всередині хати (особливо, якби заснув удень). Чоловік і жінка. Жінка без головного убору, з якоюсь некитайською високою зачіскою, волосся чорніше за крило крука. Чоловік, з-під шапочки якого вибивається біле волосся. Я не зразу втямив, що воно не біляве, не сиве, а біле – ніколи не бачив аль- біносів.

      Я не міг повірити. Це неможливо. А дракони – можливі?

      На щастя, вітрець дув на мене. І на ще більше щастя, в тигрів поганий нюх. Навіть в людській подобі. Зі своєї позиції я бачив підходи до будинку. І ось… Цього треба було чекати, але від того не легше.

      Лжедаос. Також воскрес. І рухався до хати. Я з жахом приготувався померти, бо пострілів у мене всього два… Перед очима майнула жахлива картина – тигри пожирають дівчат живцем. Я зобов’язаний хоча б їх вбити. Раптом пролунало жахливе ревіння і жовта тінь вистрибнула з-за рогу, збила даоса з ніг.

      Лев. Такий самий, як у видінні, або той самий. Видовжена морда, коротка грива. Даос корчився в його лапах. Тигри кинулися в атаку. Вже в своєму справжньому вигляді. Ніякого перетворення, ніякого переходу, не корчилися тіла, не розпливалися. Просто були люді, а стали тигри.

      Я прицілився і вистрелив в білого. Влучив! Це важко, але я влучив! В серце.

      Тигриця глянула на мене багатообіцяючим поглядом – і разом з цим мене пройняв жах. А вона ніби завмерла перед левом.

      Стріляти з вочун – японської аркебузи – на такий відстані складно, бо я до неї не звик. Я пішов до них. Пішов, тримаючи в руках рушницю з запаленим гнітом. Тигриця покосилась на мене, на лева – і кинулася втікати.

      Лев загарчав, а з хати донісся якийсь писк. Я завмер. Лев подивився мені у вічі. А кажуть, що звірі такого не роблять… Я здригнувся, бо до мене дійшло. З запізненням. В очах лева світився розум!

      Не думаючи, я обережно поклав рушницю на землю і простяг левові руки. Ми не вороги! Ми не вороги! Страшно було… Секунди спливали повільно й здавалися безкінечними. Зрештою, лев повернувся, зробив кілька кроків, різко обернувся через плече – яке щастя, що я не підняв рушниці. Він явно перевіряв, чи не готуюсь я бити в спину. Не готуюсь, я взагалі був в ступорі.

      Лев зробив ще крок – і щез. Просто щез, був – і нічого немає. На негнучких ногах я піднявся на ганок. І тут на мене налетіли зразу два вихорі. Мене обнімали, ці- лували…

      – Тихо! Тигриця близько!

      Зразу злякалися.

      – Забирайтеся в хижу!

      А сам, з однією СКАЧАТЬ