Щось більше за нас. Владимир Винниченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ з худими боками, з витертим чубком і повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бік і теж знехотя, ні до кого, властиво, не звертаючись, бовкне:

      – А що просить?

      Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зітхне з присвистом і знов похилиться; а хазяїн її, одвернувшись трохи од одповідача й міцніше впершись ліктем, теж наче знехотя муркне:

      – Три красні.

      – …Ну, та й говорю йому, значить, тому таки панові, – чується з купки: «Змилуйтесь, ваше благородіє, я ж тут хіба як? Хіба я що?» А він, чорт його зна, чи вже таке зроду погане, чи… як заверещить: «На недєлю у тюрму!»…

      – А дві? – знов торкає пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зітхає й переміняє ногу; хазяїн знов трохи одвертається, знов умощується зручніш на спині й одповідає:

      – Двадцять сім дають.

      – Та, мабуть, невеличких?

      – Чого? Хіба не стоїть? Кінь як кінь.

      – Та вжеж! І голова, і вуха є… Дві берете?

      – Та що ви, земляк! – всміхається хазяїн і повертається вже зовсім до дядька. – Хіба вже я як – у Бога теля з’їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сім!

      – Та й беріть!

      – Та й візьму!

      – Та й держіть!

      – Та й вдержу!

      Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки деяких конячок і наче зовсім ненавмисне опиниться коло вороненької:

      – А що, держите? – ледве всміхаючись, кидає він до хазяїна конячки.

      – Держу.

      – А поснідали добре?

      – До обіду не далеко.

      – Ну, то… зверху додам два.

      – Ні, буде холодно. Коняка добра… молода.

      Дядько підходить ближче, мовчки підніма голову вороненькій, розтуляє рота й дивиться в зуби.

      – Та що там? – всміхається хазяїн. – Хоч дивіться, хоч ні, а більше п’яти не дасте.

      Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги і наче твердо обміркувавши, рішає:

      – Ну, то отак… Держіть руку… Двадцять п’ять і (б’є з повагом) кришка!

      – Ні, – хова руку хазяїн, – як не три, то й не тратьте, куме, сили.

      – То так таки й три?

      – Та так.

      – Ну, а так, щоб продать?

      – Щоб продать? – замислюється хазяїн. – Так, щоб продать, то от що: двадцять вісім – і беріть. Хай уже…

      – А як по-божому?

      – Та що ви, дядьку, торгуєтесь? – вмішується один з купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом. – Криця, не лошиця: біжить – дрижить, упаде – лежить. Сестра її в Києві з гори бігає.

      У купці посміхаються, дядько поважно обдивляється, хазяїн пильнує його.

      – Ну двадцять шість… Держіть руку!

      – Двадцять вісім!

      – Двадцять СКАЧАТЬ